Т. 3.
Ч. 3.
Відень, 17. липня 1920.
|
Я. Ол. |
Народе мій, замучений, прибитий,
Мов паралітик той на роздорожу…
Твоїм будучим — душу я трівожу…
Франко.
Не юридичну, не політичну або дипльоматичну хочу дати статтю, чи радше пересторогу, а просто диктовану почуванням, яке у кождого з нас на глибині душі найтись мусить — та думками, які кожному з нас тиснутися у мозок, залягають душу і серце.
Що на годиннику судьби України вибє небавом дванадцята година — це по усім політичним та міжнародним відносинам під цю хвилю — ясно. Не що до судьби української нації — яко такої, яка зараз являється в протягу трьох років посуненою о десятки років вперед — а що до судьби української державности. Треба це собі самим тверезо і спокійно сказати, що ця справа далеко не представляється добре і має перед собою незвичайні труднощі. Історія — це добрий вчитель. Пригадаймо, через що у 18-му віку дійшло було до розділу Польщі, що була — як не як — через ряд столітій зорґанізованою, сильною і великою на тодішні часи державою. Причини ці легко вказати: 1) внутрішні, а саме зла державна господарка, загальна некарність, клясове поневолення, нетолєранція, завзяті партійні прямо братовбийчі борби, що обезсилить зовсім всяку державну силу; 2) зовнішні, а то політичне міжнародне положеня та відносини до сусідів, з яких особливо Росія а в другій лінії Прусія поставили собі за головну ціль — завойовання Польщі, вже в наслідок самого її ґеоґрафічного положення.
Майже усі ті причини — за виїмком клясового поневолення — можна віднести зараз до України — з тим хіба ще мінусом в додатку, що ми ще не істнували навіть яко дійсний державний твір а доперва його творимо і орґанізуємо.
Що вищезгадані внутрішні причини розкладу істнують у нас — це мусимо собі сказати просто у вічі — та нести за їх
