— А як-же. Він у мене працював два роки. Дуже поважний лікарь і сила наукова не мала. А надто це така добра людина, — ми його тут усі любили, як рідного.
Та не судилося мені побачите Авакума: бідний брат мій умер у Ґісені-ж таки...
Вже почалася оця світова війна нещасна. Р. 1916 я зібрався відвідати мого сина, що служив тоді в Чернигові.
Було це влітку. Я сідав на пароплав на пристані у Київі. Стиснув мене натовп людей перед пароплавом, і я почув, що хтось бере у мене з рук мій легенький сачок.
— Позвольте снесу, — почув я за собою.
— Не треба, я сам понесу, — сказав я не оглядаючись.
Але настирлива рука не випускала мого сачка.
Я повернувся нетерпляче і побачив страшне, огидне обличча босяка: кудлатий, брудний, забрезглий, синьоватий, сліпий на одно око, обдертий, в якомусь лахмітті.
— Серебрій! — мимохіть скрикнув я.
Він мовчав; зиркнув на мене своїм єдиним оком і спустив голову.
Машинально, майже не думаючи, я дістав з кишені карбованця і подав йому. Він узяв, не подякував, одвернувся і затерся в юрбі.
Я був дуже схвильований. Сівши вже на покладі пароплаву, я побачив його знов на березі, під якоюсь будкою. Він стояв і дивився на пароплав. Може й мене бачив — не знаю: я короткозорий, не добачаю; але здалося мені, що він власне на мене дивився — довго, не ворушачись. Потім здалося мені, що він витер брудним кулаком своє єдине око і... пішов.
