скінчу та осяду десь у Галичині, поблизу Збруча: все таки серед свого народу жити буду й працювати.
— Може тобі грошей треба, то я-б тобі дав де-що. Чого-ж ти маєш столяркою заробляти? — сказав я.
— Ні. Копійчина вже де-яка є, а посидіти тут трошки мушу, бо одно — що не забезпечив ще собі доброї переправи через кордон, а друге — що треба почекати, поки вернеться мій майстер, — казали в лікарні, що тижнів через два видужає. Бо я його майстерню тим часом узяв на себе, покінчав деякі замовлення, що він покинув через хоробу. То добрі люде; пригріли мене, як рідні; не можна їх кинути, бо сім'я велика, діти.
Авакум був увесь тут; инакше він не міг-би зробити.
Довго ми просиділи того вечора і довго слухав я епічно-просте оповідання його про несчисленні пригоди з його життя, як ту казку з 1001 ночі.
Він не ходив часто до мене, бо боявся, що може за ним стежать. Перед виїздом зайшов ізнов попрощатись і сказати, що роботу для школи докінчить уже сам майстер, бо вже вийшов з лікарні.
— Я з тебе, що правда, дорогенько заправив. Але то не для себе... для них. Тільки впевняю тебе, що робота буде добра, по совісті.
— Авакуме, покинь дурниці, — сказав я. — Візьми у мене хоч сотню карбованців; хай у тебе буде в запасі. Це-ж не вадить; на чужину їдеш. Візьми ради старої приязни.
— Не треба й не хочу! — вперся Авакум. — Гроші муляють. Я собі дам раду, не бійся. Я все можу робити: і чоботи шити, і хліб пекти, — бо я служив у пекарні у Франкфурті, як скрутно було. А гроші в мене не держаться: проміж пальців кудись щезають, скільки-б їх не було. Ну, прощай! — обняв він мене. Ще ми з тобою десь зустрінемося, я маю таке предчуття.
Досі я з ним ще не зустрівся. Літ через вісім чи більше після цеї зустрічі довелося мені бути за гряницею: я поїхав одвідати тяжко хворого брата мого, що лежав у клініці проф. Зомера в Ґісені, коло Франкфурта. Була в його тяжка хороба серця на ґрунті малярії, придбаної в Туркестані.
Застав я брата в надзвичайно тяжкому стані, майже без надії. Коли я говорив з проф. Зомером, дуже доброю людиною і поважним ученим, він сказав мені:
— Ви самі лікарь, то бачите, що становище тяжке; але, на мою думку, не безнадійне. З таким серцем живуть і десяток літ і більше. Тільки йому було-б краще десь на півдні, де тепліше, щоб міг собі на сонечку погрітися, на чистому воздусі. Зима наближається, у нас холодно, а він дуже мерзне, бо без руху та й ноги попухли.
— Куди-ж би його повезти? Порадьте.
— В Італію кудись. Ага, слухайте: повезіть його в Падую. Там тепло, там і клініка гарна і спеціалист дуже добрий, професор Кудрицький — чи не земляк ваш часом?
— Кудрицький? — скрикнув я — і додав мимохіть: Авакум?
— Ja, ja, Avakum, — сказав добродушний німець. — То ви його знаєте?
— Це мій шкільний товариш.
— От бачите, — радів зо мною старий, — як воно добре складається.
— І ви його знаєте, пане професоре?
