— А таке, що з трьома иншими шибайголовами, що не мали, як і я, нічого до втрати ні по-за собою ні перед собою, поїхав я до Бурів помагати їм одбиватися від насильників.
— І бився з Анґлійцями?
— Бився, ще й добре, під командою Люї Боти. Та на лихо вхопила мене жовта гарячка, і мало не пропав я від неї. Тільки тому й не здох, що дужий та що добрі люди помогли. Одного Вура я врятував раненого, доволік його до ферми, то він потім і мені не дав здохнути, і вивіз мене, ледве живого, у Льоренцо-Маркец до Португальців та здав їм мене в лікарню. Мучили мене гірше, як у пеклі: заприскували хину під шкуру конячими дозами, аж досі ґулі маю на боках; але, спасибі їм, не дали таки здохнути і, як тільки трошки я піддужав, то вивезли мене назад у Европу. Всього бувало!... — зітхнув він, дивлючись кудись перед себе, задумавшись у спогадах.
— А як-же ти столяром став? — зацікавився я.
— Це вже цілком инша справа. Столярства я навчився трошки в тюрмі, у майстерні, а потім на "заїмці" у старовіра в Сібіру, як утікав з заслання. Бо заслали були мене у Киїнск аж на чотирі роки, як знайшли у мене в Казані потайну друкарню, — не мою, але в мене вона переховувалася — це все одно. Подержали мало не рік у тюрмі, а потім вивезли "на прохолоду". Багато часу прогаяв я марно, і шкода було мені ще чотирі роки втратить; то я і втік; а по дорозі дав мені захист у себе один старовір, добрий чоловік і добрий столяр. То я у нього трохи прожив, поки настала змога певніше мандрувати далі; а щоб дурно хліба його не їсти, то й робив я в його столярні. Всього бувало...
— А тепер звідкіля ти тут узявся?
— З Томська. Як вернувся я з Африки та піддужав трохи, то потягнуло, непереможно потягнуло у рідні місця. Пам'ятаю, як лежав я у гарячці в Льоренцо-Маркеці у шпиталі, то все мені уявлялося, що я то в Кам'янці, то в Немирові у ґімназії. І ти мені тоді не раз уявлявся, як живий, — додав він, приязно плеснувши мене широкою, мозолистою долонею по коліні. — Але в рідній стороні не міг я довго гаятись.
Надумав поїхати у Томськ, бо там мене ще не знали. Документи спорудив собі найлєґальніші, — такий у мене приятель є по цій спеціальності, — тай поїхав і поступив в університет. Та на лихо вскочив у несподівану рахубу. Жив я у залізничій колонії, вчив дітей у залізничника одного. Була там ворохобня серед робочих, бо їх дійсно без усякої совісти грабували. Вмішалася поліція, жандарми, почалася бійка. Попав і я "в число драки". Поліція стріляла; одстрілювались і де-які робочі, хоч більше камінням одбивалися. Були ранені і вбиті. Про це в ґазетах не дозволено було писати, то ви нічого й не знали. Я мав добрий револьвер і вбив околодочного, — не те що б власне його хотів убити, а так сталося. Та не знаю вже, чи бачив це хто, чи серед нас був шпиг, або провокатор, але всім відомо стало, що околодочника вбив власне я. Ну і взяла мене поліція й жандармерія "на мушку". Залізничники мене переховали і помогли втекти. Так і виїхав я звідти на паровозі кочегаром тай усякими вже способами: і пішки і "зайцем" і за гроші — допхався сюди і ото збіраюся за гряницю. Вже моя кар'єра в Росії скінчена. Як-би попався, то вже живцем не випустять. Треба-ж і науку нарешті скінчити: я-ж уже трохи не вісім літ на четвертому курсі стою; років два — тай міг-би вже й скінчити науку. Отож
