— Сам майстер лежить у лікарні — хворий на тіф. А то його спільник чи челядник, — сказали мені.
Я почав розказувати столярові, чого мені треба. Він слухав уважно, брав мірку, записував. В його постаті й рухах було мені щось знайоме; і обличча з густою кудлатою русявою бородою аж по під очі, і ті очі з по-за темних окулярів теж здавалися мені знайомі, але ніякою силою не міг я пригадати, де коли я бачив ту людину.
Обміркувавши всі мої вимоги столяр подумав і сказав мені свою ціну — ціну чималу, як на ті часи.
— Дорого, — сказав я.
— Воно не дешево, — сказав він, — але не пожалієте, бо робота буде добра, по совісті.
І голос знайомий!
— Слухайте, де ми з вами зустрічались? — спитав я.
Він усміхнувся і по тій усмішці я нарешті впізнав його.
— Авакум! —
— Я вже не Авакум, а Іван Букрієв, — сказав він потиху, оглянувшись.
На щастя крім нас двох у кімнаті на той час не було нікого.
— Ну добре. Та ходім може до мене, побалакаємо... Як це ти столяром став?
— Так... це тимчасово. До тебе я зараз не піду, бо це зверне увагу. А ти ось розкажи, як до тебе потрапити, що б нікого не роспитувати?
Це було не трудно зробити, бо я жив тут таки, при школі, у дворі.
— Добре, — сказав він. — У вечері прийду.
Я насилу діждався вечора, так хотілося з ним побалакати. Нарешті він прийшов.
Усадивши старого товариша, почав я роспитувати його: де він був за цей час, що робив?
— Ти-б краще спитав: де я не був і чого не робив? — з легенькою усмішкою сказав Авакум. — Останній раз ми з тобою бачилися, либонь, тут у Київі, коли я у перше поступив в універсітет.
— Так, так, — пригадав я.
— З того часу, братіку, перебував я у всіх російських університетах, крім Петербурського і Одеського; та ще загряницею був у Франкфурті і в Берні. Все ту медицину студіював та досі не скінчив. Так якось складалось нещасливо. Що правда — багато часу пропало по тюрмах, але вже тепер я поклав вибратися за границю і не вертатися, поки не скінчу науки. Бо тут, я вже бачу, не судилося мені скінчити університету: занадто добре знає мене скрізь поліція й жандармерія.
— Чому-ж ти не скінчив науки, як був у Франкфурті та в Берні? — спитав я?
— У Франкфурті тяжко жити було, голодував, а знаєш, не тільки plenus venter але й vacuus venter non studet libenter. А в Берні було-б нічого, та перешкодила та анґло-бурська війна.
— Анґло-бурська війна? Хіба вона відбувалась і в Берні? І яке твоє відношення до неї? — здивувався я.
