Але днів через два почав потроху приходити до тямку. Ще через пару днів я міг уже з ним розговоритися.
— Пізнаєш ти мене, Сергію? — спитав я.
— Пізнаю. Та я знав, що ти тут, ще як тільки сюди приїхав... Та не хотів признаватися, щоб сорому тобі не робити...
— Сергію... як це ти так низько впав!...
Він мовчав.
— Що твій батько?
— Давно вже помер.
— А сестра, Варя?
— Заміж вийшла, за вчителя.
— Жаль мені тебе, Сергію... Може-б ти ще міг підправитись... Може-б ти при сестрі... вона-ж тебе так любила...
— Слухай, Модесте, — слабким голосом, але нетерпляче промовив хворий: — ти лікарь, а не піп. Покинь ті моралі всякі, а міркуй розумом. Я пропащий, бо в мене зруйноване і тіло, зруйнована й душа. Я пранцьовитий, вже літ із вісім; я п'яниця безнадійний, пранці свої гою горілкою. Душі теж нема. З юнкерської школи вигнали, бо прокрався. Як батько вмер, я сестру обікрав: вона мені дала довіреність на ліквідацію батькових справ, а я все зліквідував, за безцінь збув і їй ні шага не дав. Ще й тітку стару вона до себе взяла. Чи можу-ж я до неї йти, поганити її? У неї сім'я, троє дітей; вони бідують, бо він не багато заробляє. По якого лиха я до них піду, хоч-би навіть її чоловік не вигнав мене? Щоби сорому їм наробити своєю персоною? Щоби дітей їм заразити своїми пранцями?
— Нещасна ти людина...
— Це правда. Шкода, що не вбили мене; одною мерзотою було-б менше на світі. І по якого дідька ти мене рятував? Обов'язок лікаря, товариська услуга? Все це ідіотська мораль, вибачай мені в цім слові.
— Не говори багато і не хвилюйся, — сказав я.
— Не говори дурниць. От коли ти дійсно болієш серцем за пропащого шкільного товариша, коли ти тямущий лікарь, а не піп без ряси, то дай мені горілки. Розумієш? щоб не горіла душа.
Я подумав хвилину і сказав:
— Добре, дам тобі горілки.
— Ну то дай-же і руку... Серожці, шкільному товаришеві, а не конокрадові.
Я подав йому руку і він міцно стиснув її. А вийшовши від його з невимовно тяжким серцем, я послав по пляшку горілки.
Через місяць Серебрій був уже у Балтській тюрмі.
Через скілька років я вже служив у Київі на посаді директора земської фельдшерської школи.
Треба було мені зробити для школи деякі меблі: класні дошки, шафи, столи, то-що. Я доручив комусь із служби пошукати мені доброго столяра, що зробив-би це по совісті, з доброго й сухого лісу і по змозі швидко.
Мені привели столяра.
