Минуло чимало часу. Я вже скінчив медицину, вже літ із п'ять чи шість служив земським лікарем.
Був я на Поділлі, в Балтському повіті. Одного дня над вечір прибігли по мене з моєї лікарні сказати, що привезли в лікарню тяжко побитого, ледве живого поліцейського врядника: селяне побили.
Пішов я і застав страшне видовисько: голова — то була одна загальна крівава маса; одежа пошарпана, все тіло теж в синяках — місця живого не було. Він був без памяти.
Коли його трошки обмили, і я міг оглянути, то виявилося, що голова проломана в одному місці аж до мозку, одно око так підбито, що мабуть пропало зовсім, а взагалі побитий він так тяжко, що мала була надія, щоби вижив. Я зробив все, що міг, позашивав, що можна було зашити, позав'язував і поклав його у лікарню. Приїхав і становий пристав довідатись, що сталося з його урядником.
— Чи буде живий? — спитав він мене.
— Мала надія, — сказав я: — тяжко голова пробита. Коли не зробиться запаління мозку, то може й виживе якось. Побачимо днів через три.
— Скажу я вам по правді, — озвався до мене потиху становий: — коли-б його чорти взяли, то я сказав-би тільки: "Слава тобі, Господи!" Така мерзота, що ви собі й уявити не можете! Не дурно-ж його ціла громада била!
— Що це за один: щось я його не знаю.
— Недавно прислали мені його з Балти, щоби здихатися його, бо й там усім осточортів.
— Як його звуть?
— Серебрій.
— Може Сергій?
— Сергій. А ви хіба його знаєте?
— Знав такого... ще в Кам'янці, малим...
Я не мав охоти розказувати становому, що ми шкільні товариші, і, щоб уникнути його питань, сам спитав:
— За що-ж його так побито?
— За те, що з конокрадами компанію водив. Піймали люде конокрада, почали бити, —а вже знаєте, що як селяне б'ють конокрада, то не жаліють. "Признавайся, з ким крав?" Він довго не признавався, але як побачив, що вже смерть в очі заглядає, то й сказав: — "З урядником новим, із Серебрієм". Він крадені коні за Дністер у Молдаву переправляв.
А тут як раз як на те-ж приїздять — з Бесарабії люде, свої коні шукають; кажуть, що теж піймали конокрада і випитали в його, що коні він сюди переправляв, до якогось урядника. Пішли громадою до Серебрія і Молдоване пізнали у нього свої коні. Оттут і взялися до нього та ось бачите, як обмолотили. Кинули вже, бо думали, що мертвий; аж потім насилу староста з десятськими якось зволік його на підводу і оце привіз сюди.
У мене боляче стискалося серце, коли я слухав це оповідання. Коли становий поїхав собі, я знов пішов у лікарню подивитися на побитого.
Так, це дійсно був Серожа Серебрій, хоча звичайно я цілком не пізнав-би його в такому страшному становищі, як-би не знав, що це він. Він був без пам'яти.