Сторінка:Воля. – 1920. – Т. 3, Рік 2. – Ч. 1-13.djvu/415

Цю сторінку схвалено

з якимсь страхом, пошепки: зрозуміли ми, що соціалисти — то ті „злодѣи“, але вже тямили, що то не злодії, а навпаки — люде, що йдуть на певну смерть, а грошей не шукають. Що їх на це гонить? Трудно нам було власними силами знайти відповідь на це, але ми її шукали і таки знайшли. Треба-ж ще сказати, що тоді в Кам'янецькій гімназії ще памятали Дебогорія-Мокріевича, Малавського, що вчилися за скілька років перед нами: старий батько Малавського був учителем ґеоґрафії в жіночій ґімназії. Особисто ми памятали Стародворського (Шлісельбуржця) — і ото виявилося, що все це були ті страшні „соціалисти“.

„Щось то воно не так!“ — міркували ми собі, зібравшись иноді невеличким гуртком десь у Мукші, в Цибулівці або в Жабинецькому лісі (околиці Камянця).

***

Довгий час моя сім'я жила на Підзамчі, передмісті Камянця. Нас було у батька шестеро і хоч заробляв він, як на ті часи, досить (він був інспектором народних шкіл), але й витрат на таку сім'ю було не мало, тим більше, що завжди ще у нас жили тітки, материні сестри, з яких наймолодша ще вчилася в жіночій гімназії. Отже на Підзамчу і квартира була дешевша і город свій був і корівку держати можна було і птицю всяку, — та й нам, дітям, чистого воздуху й волі було більше, ніж в осередку тісного міста.

Поблизу нас жив один із наших товаришів Серожка Серебрій, добрий товариш. Батько його був військовим лікарем, матері не було: дітей було тільки двоє: Серожка та сестра його Варя, трошки старша за брата, ґімназістка; господарством у них завідувала стара тітка; батька майже ніколи не було дома, і в хаті їх завжди була „республіка“, бо тітки ні вони ні ми ані трошки не боялись і навіть курили при ній (при батьках курити не наважувались); добряща була вона жінка і дуже любила своїх небожат. І щирі то були діти, дуже симпатичні: обоє надзвичайно гожі: білявенькі, кучеряві, синьокі; Варя так красуня була і вже мала „кавалєрів“, що закохувались у неї; вона була у 5 класі, а ми — у 3 чи 4-му. І старий Серебрій дуже любив своїх дітей і нічого для них не жалів. Був він чоловік заможний, мав свій власний домок на Підзамчу; дітям поставив у дворі гойдалку і „ґіґанти“ і це нас товаришів особливо до їх дому принаджувало. На „ґіґантах“ можна було гулятися тільки в — шістьох, найменше у — п'ятьох; ото-ж мало не що дня збіралося до Серебріїв скілька товаришів погуляти. Тоді ми були ще малі і спорт нас ще найбільше цікавив: в — літку — ґіґанти, гойдалка, купання, у — зімку — „коньки“. Читали ми багато, але здебільшого те, що підходило до нашого віку: Майн-Ріда, Купера, Жюля Верна.

Серебрій вчився поганенько, хоч дуже був меткий і кебетний, але ледачий і звички до праці не мав. Бувало у скрутну годину, коли треба було „поправитись“, він, при допомозі кращих товаришів, на перемінці у ¼ години виучував трудний урок на „5“, — аж ми дивувались; а потім знов нахапає двойок. Батько держав йому репетітора, але це не багато помогало при тій „республіці“, що була в їх домі у постійній відсутності батька; репетітор мало що міг зробити з ледачим хлопцем; він охотніще запускав бісиків до красуні Варі або, як коли, то й бігав з нами на „ґіґантах“, ніж „наливав бездонну бочку“, як він висловлювався про свого учня. Серожка на превелику силу, з усякими передержками з батьковими клопотами у ґімназії, ледве перелазив із класа у клас.