ської крови, внука султана Абдула-Азіса. В Килікії Французи кілька разів побиті, мусіли заключити завишення зброї з Турками. Ціле побереже моря Мармора в руках Кемаля-Паші, який заняв навіть остров Мармора! Ба, що більше! Болгарські добровольці лучаться в европейській Тракії з Турками й загрожують війська Греції, яка на Балкані мала з волі Антанти відіграти побідну роль, як Польща на Україні.
Супроти того Англія схилилася до проєкту — перевести ревізію мирового договору з Туреччиною. Говорять, що властиво Англія потайкй фінансувала повстання Турків і Арабів проти Французів. А знов Французи, як видно з їх преси, відкрито тішаться невдачами Англійців. Бо Англійці дуже їх підійшли в договорі що до земель, де є нафта. Навіть „Liberté“ пише, що якби так прийшло до розриву між Англією й Францією, — то Франція не малаби ні каплини нафти. Комісія французького сенату домагається від Мілєрана, щоб зажадав ревізії француського-англійського поділу добичі — так говорять в Парижі. Але й Англійці добре розуміють, що вони зібрали в своїх руках. Англійський адмірал льорд Фішер сказав, що силу матиме той, хто матиме нафтові джерела. А перший льорд адміраліції Long ще ясніщє висказав цю зрештою ясну думку, кажучи: „Як забезпечимо собі нафтові джерела світа, тоді можемо робити, що схочемо“.
Супроти того, що американські джерела нафти будуть вичерпані протягом життя одного покоління, — занепокоєна Америка питала в Льондоні, що він задумує робити в тій справі. На це відповів англійський посол у Вашінґтоні, Anekland Geddes, що Англія не думає про світовий монополь.
Яка важна для Англії нафтова справа, видно зі статті „Observer'а“, який пише, що довіз нафти для життя англійської демократії не менше важний чим довіз хліба. Таким чином напір большевиків на нафтові землі, заняті Англією, влучив її в найбільш болюче місце.
І про це Льойд Джордж говорить з Крассіном. Становище Крассіна очевидно краще чим Льойда Джорджа, який мусить рахуватися з міцною опозицією під проводом льорда Curzon'а, що домагається безоглядної боротьби проти большевизму. Але події в Орієнті й невдача польської офензиви дають силу становищу Крассіна.
Німецький проф. др. M. I. Bonn пише про „большевицьку небезпеку“: Вона істнує в кількох формах. Є комуністичні круги, які хочуть позискати маси для комуністичної ідеольоґії — і мають успіх: В часах, коли все ломиться і коли розумні люде заповідають сумну будучину, зрозуміла річ, що знаходять послух голоси про прихід „тисячелітного царства“ щастя. Аби тільки знайшлася відвага, знищити все старе, бо воно, як дім похилений від старости, і так мусить упасти. До віри в слушність цеї думки причиняться також почуття справедливости тих, що бідують: коли нам зле, нехайже всім так буде. Як глибоко сягає ця доктрина, годі сказати. Але що вона має ціху романтизму, то можна припустити, що надто глибоко не вкоріниться.
Більше, чим доктрина, поширена тактика большевизму. Вона хоче насильством здійснити доктрину. Тому відкидає демократію — з двох причин! 1) бо більшість це тупа маса, а меншість тільки свідома, 2) бо прінціп влади більшости олицетворений в парляментаризмі.
Парляментаризм це не демократія. Напр. аристократичний парляментаризм далеко старше чим демократія. Суть його полягає на полагоджуванні противенств переговорами й порозумінням. Тимчасом большевизм не хоче порозуміння: він хоче переперти свою доктрину фізичним і економічним насильством. Він дуже ріжниться від комуністичних ідеалістів, які приходу „тисячлітньої держави“ щастя сподівалися щойно тоді, коли більшість людей запізнається з їх ідеалами. Бо большевизм це син світової війни. Він не є нічим иншим як скермуванням зовнішніх метод нищення в нутро даного народа: одна кляса народу нищить инші. По світовії війні сподівалися, що вона скінчиться союзом народів, який заграничні конфлікти полагоджуватиме порозумінням. Тимчасом вона скінчилася тим, що навіть внутрішні конфлікти одного народа полагоджується ґранатами й кулеметами в улицях міст. Цей нахил до насильства не являється спеціяльністю боль-