кінські табуни їх; та булиб цілі запечатані в льохах меди їх; переймають чорт знає які басурманські звичаї; нехтують мовою своєю; свій з своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продають бездушну скотину на ярмарку. Ласка чужого короля, та й не короля, а паскудна милость польського магната, котрий жовтим чоботом своїм б'є іх в морду, дорожча для них всякого братства. Але в остатнього падлюки, який він не є, хоч ввесь він виваляється в сажі і в низькопоклонстві є і в него браття, крапля чести; і прокинеться вона колись — і вдариться він, бідолашний, в поли руками; схопить себе за голову, проклявши голосно мерзенне життя своє, готовий муками спокутувати ганебне діло своє!…“
Кажу так вам і Вашим прісним, панове; бо не один із Вас лизав польські чоботи; не один із Вас збирається лизати або вже лиже московські та жидівські чоботи; не один із Вас продавав і продає своїх братів. Але і в нього колись прокинеться та крапля чести!… Та буде пізно…
Осип Назарук.
Поминаємо ту частину споминів, яка займається участю автора в війнах проти Австрії 1866 р. і проти Франції 1870 р. Одначе годиться згадати те, що підчеркує Гінденбурґ у тім часі, а саме, що пруський офіцерський стан був убогий і що це було добре. Тільки моральна свідомість особливого відношення до королівського дому заступала йому матеріяльні недостачі.
В році 1873 стає Гінденбурґ учнем військової академії, де між професорами знов зустрічає згаданого вище Віттіха, вже майором. Тут пізнається з пізніщими ґенералами фон Більовом, фон Ейхгорном і фон Бернгарді'м, а за посередництвом одного з принців — з ріжними ученими й державними мужами, що мали великий вплив на розвиток його ума й знання.
По скінченню академії знов вернув на пів року до полку, а весною 1877 приділено його до ґенерального штабу, якого шефом був строгий ґенерал ґраф Мольтке, якого армія дуже поважала. Гінденбурґ мав тоді літ 30. В 31 році життя іменовано його сотником.
Вже тоді офіцерів німецького ґенерального штабу вишколювано так, щоб у війні всі висщі команди могли мати один напрям і щоб немов один флюід думки. Першим услівям, якого вимагали від офіцера ґенерального штабу, було те, щоб він не виступав в публичнім життю ні як особа, ні навіть індівідуальною діяльністю. А мета цього була, щоб він привик ділати в тіні, де ніхто на нього не дивиться. Значить, щоб привик все бути більшим, чим другі можуть це припускати. (Порівнаймо з цим методом виступи нащих отаманів, котрі тілько й роблять, що „виступають публично“, щоб видаватися більшими, чим в дійсности та мізерія єсть. — О. Н.)
Так вихований ґенеральний штаб — пише Гінденбурґ — умів сповняти своє незвичайно важке завдання: його праця до самого кінця була майстерська, а найпочесніше свідоцтво виставив йому ворог тим, що в умовах миру зажадав розвязання того штабу.
Службу в німецькім ґенеральнім штабі уважали за рід таємної науки. Тимчасом в ній не було нічого подібного. Як вся німецька воєнна діяльність, так
