Ви обіцяєте Ваш „Дзвін“ знаціоналізувати…“ після того мабуть як книжички продасте. Щасти Вам Боже! Але що станеться з Україною, як п. Винниченко купно з Леніним та Раковським почнуть ії „націоналізувти?…“
Вже й зараз селяне беруть дітей та жінок на вози та втікають в світ за очі від большевицьких башібузуків: "бо не можна вже більше витерпіти“. Що ж далі буде?
Про мою маленьку персону я міг би з Вами і не балакати: в порівнанню з морем народного горя, що Ви за рік розвели, ті брехні, паскудства і дурниці, які Ви про мене розповсюджували і розповсюджуєте, це дрібненька крапилина.
Так, — я, пишете Ви, я „капіталіст“, хоч за душою у мене ні гроша; або, як кацапи кажуть, „в одном карманѣ вша на арканѣ, а в другом блоха на цѣпи". Я — „лакей Колчака, Весьолкина…“ хоч під час моєї служби з тим і другим моє становище, як флагманського спеціаліста (це Вам кожен матрос скаже), виключало всяку залежність мою від них — такихже тоді спеціалістів; для Вас я шарлатан, мої панове, — хоч почав свою діяльність в 1900 році з такими громадянами, як В. Чеховський, К. Шероцький, К. Солуха, Гр. Голоскевич, — продовжував ії в 1-й і 2-й Держ. Думах утворенням українських фракцій і тяжкою працею українського журналіста, закінчив ії у війську на фронті, отримавши на виборах в установчі збори, навіть проти свого бажання брати участь в виборах, 75.000 україн. голосів. Для Вас я „гохштаплер“, хоч від одної з кращих Академій в Европі отримав я найвищу учену степінь, написав за короткій час багато спеціальних учених творів, після чого був запрошениЙ читати лекції в російський універсітет; але не пішов і не вернусь до кабінетної ученої роботи доти, поки стоїте коло української роботи — Ви — „чесні з собою“ Я отримав від Темницького і нажив на видавництві „Волі“ колосальні гроші… Бо плата за один друк окремого числа „Волі“ иноді доходила 20.000—22.000 корон, а гонорарами і ин. видатками і до 35.000–40.000 кор. „Воля“ ж виходить вже рівно рік. Але коли Ви виплатите негайно всі мої борги по „Волі“, я передам Вам втроє більше, ніж я отримав від п. Темницького!
Для Вас — я „буржуазна сволочь…“ хоч в дітячі роки пас гусей, поросят на селі; виріс серед мужиків; в ролі студента-медика і лікаря переслабував з ними всіми слабостями, починаючи від холери і кінчаючи самими ріжноманітними тіфами, знаю українське село, бо з'їздив та сходив його від краю до краю; люблю його; і кріпко вірю, що вже скоро воно скараскається всяких дурисвітів.
Колиж найбільш чесна людина з Вас — Лівінський назове мені за власним підписом хоч один случай мого шантажу, а Вітик за такимже підписом скаже мені фамілію того „петроградського товариша“, котрий бачив у мене, як пише „боротьба“, на дверах прийомної безграмотний надпис „просимъ не плеваться, это значить не розгаваривать на так називаемомъ украинскомъ языкѣ“ — обіцяю купити їм двох вислюків і упряж на обі редакції: це в большевістії пригодиться…!
Вітик обвінувачує мене в грошевій „нечесности з собою“!
Дійсно, раз в життю я був „нечесним з собою“ в національній справі, коли П. Я. Дорошенко, 15 листопада 1918 р., запропонував мені від імени уряду 3,000.000 карб. на орґанізацію української преси[1]. Тоді я по політичним мотивам зрікся взяти гроші від уряду гетьмана. Тепер дуже шкодую, бо міг-би Вас всіх гурт на гурт закупити і заставити працювати для народа: бо казав Щедрін, із дерева можна люшню зробити. А тепер, богато з Вас, отримавши від мене допомогу,[2] і чуючи, що більше не поживитесь, тікаєте з „Волі“ то в „Наперелом“, то в „Сміх“, то в „Нову Добу“, то в „Боротьбу“, і лаєте мене там остатніми словами (по хамські звичці — „або в морду, або в ручку“), а головне руйнуєте і без того зруйновану національну справу.
Взагалі, пани-браття, кінчаючи свою відповідь, скажу Вам словами Тараса Бульби з остатньої, прощальної його промови до козаків: „знаю, подлість повелась тепер в землі нашій: думають тілько, щоб коло них були стіжки та
- ↑ Живими свідками цього були П. Ів. Зайцев — редактор „Нашого Минулого“ і Начальник інф. відділу Маляревський.
- ↑ Росписки в портфелі редакції.
