тенько на не цілих 4 сторінках книжки так, що кождий публіцист, а особливо балакучий, мігби йому позавидувати ясного способу викладу. Ось зміст його:
Німеччина пустилася на широкий океан світової політики, не станувши твердою стопою в Европі. Малося вражіння, що вороги мінують під німецькою землею. Було очевидним, що підноситься один з французьких припливів шовінізму, які правильно повторяються, цим разом скріплений становищем Анґлії й Росії. Очевидними були й небезпеки, які грозили Німеччині. Вони полягали на ґеоґрафічнім положенню її, на господарських конечностях і на мішаних національно окраїнах Німеччини. А загранична політика Німеччини кермувалася радше „гоноровим кодексом“, чим потребами свого народу й світовою ситуацією. Вже в 90-тих рр. один з німецьких канцелярів заявив, що треба числитися з поступаючим розкладом Австро-Угорщини. І мимо того німецька політика не витягнула з того консеквенцій. Це було прямо незрозумілим. (Так натякає автор на відомі англійські предложення німецько-анґлійського союза проти Росії, і можна було також позискати для Німеччини Росію за ціну згоди на розбір Австрії, на що є багато познак. — О. Н.).
Австрія занадто використовувала свою союзницю Німеччину в загранічній політиці і навіть не повідомляла її про свої важні кроки, як приміром в справі Босни. Ця держава жила в великій діспропорції між своїми претензіями й силами. Коли Росія по японськім погромі предприняла великанські зброєння, то Німеччина вправді теж скріпила свої, але не зажадала цего й від Австрії. Австрія могла заслонятися перед цим внутрішними труднощами. Одначе тоді треба її поставити перед альтернативу: або (озбройся), або (нема з тобою союза). Бо що Німеччина мала з „охоронної греблі“ Австро-Угорщини, яка простягалася на південний схід, але була потріскана й без відповідної скількости оборонців?
На Італію також не було що числити, навіть якби її державні мужі щиро стояли при Німеччині. Бо слабість її війська показалася наглядно в триполітанській війні й фінанси цеї держави були дуже розшастані.
„Я — пише Г. — вже двічі переживав війну, одначе вона мала оба рази сильний політичний провід (тоді жив Бісмарк. — О. Н.); війни я не боявся, одначе наслідки її знав я настільки, що бажав собі, як мож найдовше уникати її.“
Але війна вибухла. Викликала її неможливість порозуміння з Францією, конкуренційна зависть Анґлії й ненавистність Росії, яку годі було заспокоїти без зломання союза з Австро-Угорщиною. Супроти такого важкого положення вибух війни відчули в Німеччині майже як увільнення від постійної тяжкої змори. Виступила німецька цісарська армія! Висока воєнна сила, яку світ в такій якости тільки рідко бачив. Мимо того не було в Німеччині зарозумілости. Бо Бісмарк і Мольтке вже заздалегідь вияснили їй, що значить страшний тягар війни. Та все таки довіря було більше, чим жура.
В такім настрою очікував старий ґенерал в одставці, чи ще потребуватиме його Рідний Край, олицетворення якого бачив він в цісарі. Одначе до самого кінця мира ніхто не зробив йому навіть натяку на це. І він з тугою за працею піддався своїй долі.
В три тижні по вибуху війни, дня 22 серпня 1914 р. о год. 3 пополудні одержав Гінденбурґ з Головної Кватири запит, чи готов обняти зараз службу. Відповів: „я готов“.
Ще заки його депеша могла дійти до Головної Кватири, одержав відтам другу депешу. З неї зміркував, що там очевидно рахували на те, що старий ґенерал, мимо своєї старости, згодиться зараз піти на фронт, бо в другій депеші донесли, що приділюють йому ґенерала Людендорфа. З дальших депеш довідався, що має зараз відійти на східний фронт як командант 8-ої армії. Ще тої ночі виїхав старий ґенерал на фронт. А що не сподівався вже покликання, отож був тілько лихо заосмотрений в потрібні річі.
Цей початок переповідаємо тому з тикими подробицями, бо у нас, Українців, діється звичайно зовсім инакше. Якже часто можна було у нас зустрітися з молодими ще старшинами, які покликувані до служби рідному народові своєю
