Привітання С. П. Шелухіна жіночому з'їздові в Женеві.
Вітаю Вас, женщиии свободних і поневолених народів. Ви однаково зібралися сюди для і во імя свободи, яка є завжди правом. Свободу народові може дати і забезпечити тілько своя держава. На жаль, вона ще не завжди ґарантує женщинам рівноправя, і тому навіть в незалежних державах женщинам ще доводиться боротися за емансіпацію. Щож казати за женщин народів поневолений? У таких народів рівноправя може уявляти тільки рівність в безправії. Тому то в цілях своєї емансіпації, женщини мусять боротися і за державну незалежність. Ось чому женщини поневоленого народу завжди йдуть разом з мужчинами в рядах борців за державну свободу його. На жаль еґоізм мужської частини людей забуває це, і тому женщина, яка помагала мужчині в його боротьбі за визволення, мусить виборювати собі права перед мужчиною. Він забуває не тільки про поміч, а і про солідарність, бо у матері невольниці його ж діти мусять рости в тій атмосфері, яка стихійно виховує рабську психольоґію, що нарешті в коллєктиві робиться психольоґією народу. Мужчина, нищивши рівноправя женщини, нищить право і тим повертає свій народ до того стану неволі, проти якого сам боровся.
Історія українського народу, — це історія неперестанної боротьби за соціальну і політичну свободу. Великий французький історик Вольтер написав: „L’Ukraine a toujours aspirè à être libre“. В цій боротьби женщина Українка була незмінним союзником мужчини. Умови боротьби і антропольоґічні осібности української народности такі, що Українкам не треба було окремо боротися за жіночу емансіпацію, і оскілько український народ був вільним, остілько була вільною і його женщина. Свобода її завжди закріплялася силою народнього звичаю і права.
Приняття українським народом в 1654 році протекторату московського царя було великим нещастям в історії українських народу і женщини. Недурно знаменитий Англієць Кромвель перестерігав Українців од союза з московським царем, під яким руський народ був в рабстві, а для женщини те рабство було подвійним, — в державі і в сімї.
Народ московський, що нині зветься руським, до славянського корня має домішку фінно-урало-монгольських племен. Цеї домішки українська народність не має, і вже це творить в основі і наслідках дві зовсім окремі народности. Французькі антропольоґи Денікер і Гамі відносять Українців до адріатичної, а руських до вістулосхідної народностей.
Російська царська політика вжила всіх заходів, щоб на всім світі вважали українську і московську народности не ріжними, а однією, щоб цим виправдати політику нищення української культури для нівеліровки з руською і заміни цієї остатньою. Ця нівеліровка понизила українську женщину в напрямі безправя руської женщини і тяжко вплинула на долю Українки. На жаль в боротьбі за емансіпацію українська женщина не знайшла потрібного співчуття у руських женщин, які, ведучи боротьбу за свою свободу, не розуміли Українки, через що боротьба йшла нарізно, і паралізувалася панрусізмом руських женщин, який в своїй основі ставить поневолення чужих народностей, а тому і женщин тої народности. Україна, прилучившись до Москви через особу царя, по договору зосталася державою і зберігла за собою права окремої держави, як внутрішні, так і міжнародові. Нищивши силою всі права і народню свободу, російський царь в 1783 році завершив це нищення утворенням кріпостного права. Скілько тем це
