Директорії був не С. В. Петлюра, а В. Винниченко, що цей останній дав певний напрямок всьому політичному курсу Директорії. С. Петлюра лише продовжував цей курс, і безбожна лайка В. Винниченка є звалюванням всеї провини з хворої голови на здорову. Вся українська громадська опінія знає справжню ціну страшних слів п. Винниченка, як і всеї його комуністично-революційної фразеолоґії, як знає й те, що в той час, коли В. Винниченко жив в спокійній обстановці в европейському центрі, С. В. Петлюра тримався української землі до останнього моменту, поневіряючись і виносячи до кінця удари долі.
Чимало помилок наробив С. Петлюра, але поміж них ми не знайдемо одної: він не рахує увесь пережитий стан нашої державности за помилку, як це робить В. Винниченко. І за це йому багацько проститься. „Ґлядіятор“, „паршивці“ й „банди" — виявляють більше здорових нервів і витримки, любови й віри, ніж цей „баловень судьби“, пан В. Винниченко, — комфортабельне життя якого забезнечено кровю й страданнями тих, кого він нині так дико ганьбить і нищить.
Я не люблю страшних слів, але мущу сказати, що те, що робить В. Винниченко й увесь „Радянський бльок" — це є, дійсно, ніж в спину української революції... Це є удар не тільки по Петлюрі, не тільки по Мазепі, але й по всій національній справі, по справі будуччини нашого покаліченого й пограбованого народу. Навіть для комуніста — того, що він нині робить, забагато!
Боротьба — це боротьба, але й, борючись, необхідно лишатися джентельменом. Другі — орґани преси (особливо галицької) також бють в ту саму точку. Нещастя дезорієнтувало людей, й всі звертають свої удари на особи, не бачучи чогось більшого — системи, в якій повинні не тільки ті, кого бють, але й ті, хто бе. Шукають винних, коли винні всі. Всі несуть відповідальність за те, що сталося — одні фактичну, другі моральну. Думають, що коли разпнуть.С. Петлюру й його нинішних помічників — вирятують справу. В цьому виявляється брак віри в нашу будуччину. А це вже кінець, це вже нечуваний розклад, бо без віри жити неможливо. А в той же час — катастрофа й все, що по ній сталося — це лише епізод в нашій дальнійшій визвольній боротьбі, яка ще далеко не припинилася. Успіх боротьби залежить від наших нервів. Чим більше покажемо витревалости й такту тим — скоріше осягнемо конечних результатів.
„Люде умірають, ідеї — вічні“... Ідея незалежности не похована ані в Камянці, ані в Варшаві. Вона живе в народі нашому, який протягом трьох років посередньо чи безпоседньо — пише її своєю кровю, стверджує своїми жертвами. А крові і жертви вимагають одного віри в національну справу й витревалости в її конечному осягненні.
Не всі розпоряджають міцними нервами; в такім разі — най вони мають хоч такт мовчати там, де не можуть робити.
