Т. 2.
Ч. 9.
Відень, 17. червня 1920.
|
Віктор Піснячевський. |
Нашу інтеліґенцію преслідує недобра доля. Як у Чеховському анекдоті провідника, що клявся і божився пасажирові не перевернутись. А коли перевернувся, то знайшов лиш одну утіху: „Кажинный раз на ефтом самом мѣстѣ!…“
Два роки перед цим, витаючи в Київі відродження Національного Союзу, я мав сміливість попередити його: наша робота буде тільки тоді успішна і продуктивна, коли ми в кінець позбудемось продукту старого співжиття нашого з Росіянами — сліпого повторення всіх їх помилок. Після того Національний Союз не проістнував і півроку, бо російські большевики у Київі (Раковський і Мануїльський) за посередництвом Р. Я. Лівшиц-Винниченко і В. К. Винниченка зпровоцірували Національний Союз на повторення старих російсько-большевицьких експеріментів на Україні. Тактика Раковського і Мануїльського була ясна, як день божий: звалити і зруйнувати українськими руками налагоджений Німцями державний апарат, щоб потім цілком знищити саму фікцію Української Народної Республики. Тільки белєтристи та вундеркінди в політиці або впавші в дитинство старі учені не могли бачити, до чого стремлять російські большевики та куди штовхають вони наших головотяпів від політики.
Період Директорії був самою крівавою і самою траґікомічною сторінкою в історії України. На папері і на фронті велась боротьба проти большевиків. А на ділі і в країні вживались всі заходи до зруйнування справи старими большевицькими методами праці. Старими кажу, бо історія большевизма розпадається на два періоди: період руйнування і період спроби будування.
Для того, щоб опанувати старою російською державою, большевики мусіли зруйнувати все до щенту. Це їм легко було зробити тим більш, бо їх бажання в деякій мірі сходились з намірами їх тодішніх патронів — Німців.
Треба було зруйнувати до щенту головну підпору старого ладу — російську армію. І большевики систематично обезголовлю-
