кордони пошкодити не можуть. Во імя цього останнього Галичина дає Україні свої культурні і військові сили (хоч, до речі, видатних діячів з Галичан на Наддніпрянщині за час відродження досі ще не бувало). Але коли ці сили йдуть на Україну для утворення української державности (— національний мінімум), ідуть часто з великою вірою і великим пожертвованням, то їм треба йти на Україну іменно во імя цієї мети і не мати на оці мети иншої, а з'окрема не підмінювати інтереси української державности інтересами Галичини. В противному разі Піємонт буде Піємонтом sui generis, небувалим в історії, який переходить на бік ворогів українського відродження во імя своїх власних, може і найсвятійших інтересів. (Гасло: „на Львів через Київ“ прекрасне, але-ж для чого по дорозі до Київа завертати чомусь на большевицьку або денікінську Москву!) Коли-ж ідея найвищої національної дисципліни, яка потрібує дійсного і повного обєднання національних сил для збудування української держави, в утворенню якої мають великий національний інтерес не тілко Галичане, а й далекі Канадійці і йще дальші українські кольоністи Зеленого Клину, не може бути Галичанами переведена в життя, то їм краще не йти на Україну, а лишатися і будувати життя в Галичині. Тоді — єдиний шлях національної акції — добиватися, аби Галичина залишилася самостійним обєктом міжнароднього права (що є єдиною позитивною рисою „протесту“) і поволі протягом часу переходила в становище субєкта.
Це шлях тяжкий але не неможливий. А з'окрема зазначу, „як особистий погляд, що Галичина, навіть автономна, може ввійти в комплекс економічних відносин“ з наддунайськими державами і в будучому послужити мостом для великої України в середню Европу, подібно тому як таким мостом з кавказькими державами є тепер Кубань, яка твердо стала на ґрунт самостійного державного будівництва.
Коли-ж галицькі політики й на далі ще довго будуть вагатися опреділити своє відношення до загальної національної справи, яка має найбільші вигляди на здійснення хоч би в мінімумі національнім на Наддніпрянщині, і будуть стояти і при тому одночасно на загальних заплутаних формулах таких, як плятонічне застереження права на з'єдинення без політичного з'єдинення зза обставин і національної розбіжности ізза окремішности галицьких інтересів, то їм нічого другого не лишається як… заготовити значну кількість друкованих блянкетів для чергових протестів.
М. Кушнір-Якименко.
Три роки тому назад в хвилях революції почали будувати бувші поневолені Росією народи свою державність. Керовником цього руху була безумовно Україна. Вона першою проголосила (10. до 23. червня) свою державність і примусила російський уряд стати на шлях визнання права народів на автономний лад.
В вересні 1917. р. Українська Центральна Рада скликала з'їзд усіх народів бувшої Росії і, не довіряючи вже російському суспільству, добилася спілки всіх народів для боротьби за національну державність, домагаючись тоді перетворення бувшої Росії на федеративну спілку держав. У Київі для цього була з'орґанізована Рада Народів, яка і проістнувала до того роспаду Росії, що неминуче мав наступити в наслідок імперіялізму та утопізму керовників російського суспільства, хоч правда Російська Установча Рада перед своїм розгоном большевиками нарешті зрозуміла
