ясністю. Справді, коли договір Поляків з С. В. Петлюрою дійсно має пакт про уступлення Східньої Галичини Польщі, то чому не сказано катеґорично: „відступив“ — тоді обєкт протеста бувби ясний і кождий знавби, проти чого Галичане протестують.
Але не будемо надавати засадничого значіння формальности: чи є пакт, чи нема, а станемо на ґрунті того арґументу, який зараз-же виставляють Галичане: в признанні С. В. Петлюрою східними границями Польщі Дністра, Збруча, Кременецьких Узгір і т. д. єсть eo ipso посередний факт уступлення Східньоі Галичини на річ Польщі, хоч і не зазначений окремим пактом договору. Тоді обєкт протесту определиться як протест Галичан проти установлення границь Польщі так, що Східня Галичина договором 22. квітня не визнана ні як окрема Західня Область Української Народньої Республики, ні як складова частина Української Народньої Республики, а ввійшла в границі Польщі не лише без зазначення її становища, а навіть без згадання про неї. Припускаючи такий зміст обєкту протесту, переглянемо арґументацію Української Національної Ради для доказу неважности договору 22. квітня.
Передовсім розглядаються права влади Української Народньої Республики на заключення договору (§§ 1, 2) і приходиться до висновку, що Директорія навіть в повному складі не мала права заключати подібного договору, не говорячи вже про С. В. Петлюру, який по трактовці договору є лише член Директорії, тоді як решта членів зложила свої уповноваження.
Не входячи в більш детальний розгляд цього арґументу, де також з надзвичайною докладністю вичислені всі територіяльні простори Галичини, Холмщини, Підляшя, Поліся і Західньої Волині, висловимо тільки свій великий жаль, що відродження української державности не передбачено було в авторитетних кодексах законів ні австрійських ні російських! Тоді-б не прийшлося галицьким правникам притягати до відповідальности владу Української Народньої Республики і з окрема С. В. Петлюру на основі такого сумнівної юридичної і практичної вартости акта, як закон Трудового Конґресу 28. січня 1919. р., в якому очевидно в формі постанови „виразно застережено“ наш далекий ідеал і проґрама національного максимума — з'єдиненння усіх українських земель в Українській Народній Республиці. Хто-ж з українських патріотів і діячів бувби проти такого застереження! Але серіозно брати це застереження в арґументацію про лєґальні права верховної влади держави, що є в періоді будівництва, по меншій мірі наївно; а керуватись цим застереженням в активній політиці сучасного менту значилоби — цілком паралізувати всяку акцію державної влади в відношенню до сусідів, що відстрочилоби лєґалізування української державности ad kalendas graecas, а може й цілком поховало-б її. Опреділюючи ті чи инші границі держави на основі реального відношення сил в даний мент, ніякий в світі договір в той же час не може бути перепоною на всю будучність до зєдинення всіх українських провінцій, коли вони того дійсно бажають.
Та перейдемо до другого арґументу, який торкається Східньої Галичини зокрема. Тут ми побачимо одну несподівану річ. Подані дати проголошення самостійности і уконституовання Східньої Галичини в формі Західньо-Української Народньої Республики; далі згадано, що Українська Національна Рада, зібрана в Станиславові, постановила заключити злуку між Західньою Українською Народньою Республикою а Придніпрянською У. Н. Р.… Наміреної злуки одначе не переведено… До часу, коли мали зібратися Установчі Збори обох республик, застерегла собі Українська Національна Рада… найвищу законодатну владу що до простору Західньої Области У. Н. Р. отже і Східньої Галичини, а виконування
