публіцистика остілько нудна, що у мене не стало сили ні одної Вашої речі до кінця дочитати, крім останнього Вашого листа. І на нього я хотів би зробити Вам кілька уваг.
Ви хочете бути „чесним з собою“! Ви рахуєте себе зараз „чесним з собою“. І проповідуєте нам „комунізм“, як найкращу фільозофію життя нації і окремої людини, бо комунізм не допускає панування людини над людиною, нації над нацією. Це проповідуєте Ви тоді, коли комунізм в Росії остаточно дійшов ad absurdum у всіх сферах життя, коли на Україні немає села, де-б не ненавиділи большевиків.
Серед жінок лікарів рідко бувають гарні діяґности. Це через те, що теорію лікарі жінки досконало можуть знати. Але пристосувати її до життя рідко хто з них уміє. Мені здається, добродію, що Ваша комуністична голова теж трохи по жіночому збудована. „Коли деякі Українці бояться великоросійського націоналізму“, то Ви радите їм нагадати „що чим більшими, послідовніщими комуністами будуть руські, великоруські комуністи, то швидче вони тим самим мусітимуть привести самі себе до знищення свого національного панування над Українцями“.
Так Вам каже теорія. Практики життя Ви не хочете помічати. Вона-ж каже ось що:
„Тільки що прибувший з Москви т. Клунний привіз сумну вістку про смерть т. Ткаченка. Про цю тяжку втрату розповідав мені т. Юрко Мазуренко. Після того, як їх арештували в Житомирі, їх одіслали до штабу командуючого „южфронту“. Мазуренко хотів, щоб їх висадили в Москві, і вже добув на це наказа комендатової станції, але вагон з арештованими був раптово одісланий в Серпухов. Там через кілька день тов. Ткаченко захорів, і коли було встановлено, що у його пятнистий тиф, його перевезли до лікарні. В лікарні хорий страшно страждав, жалівся на переслідування й катування. Кріза хвороби перейшла в буйство. Хорий вкінці нікого не пізнавав — помер“.
Це передруковує „Нова Доба“ з київської „Боротьби“ без коментарів. Покійний Ткаченко був одним з тих, що вірив в щирі бажання російських комуністів утворити самостійну Україну. Він ішов до них з одкритим серцем. А результат? Ви його не помічаєте. Бо у вас теорія „особь стаття“, а життя „особь стаття“.
Ви хочете бути „чесним з собою…“
„Чесність“ в наші часи, як ґума: чим більш тягнеш, тим більш розтягується…
Чесність для політичних діячів, це чесність перш за все відносно свого народа. Є приказка — „видно пана по халявках“.
Не будемо брати багато прикладів.
Візьмемо той, котрий Ви так делікатно затушували в ч. 2. „Нової Доби“. Ви є хазаїн, головний пайщик і найбільш продуктивний співробітник великого видавництва „Дзвін“. Воно видає головним чином Ваші твори. Майже три чверти доходів з нього іде в Вашу кишеню. Коли Ви були головою Директорії, Директорія видала „Дзвонові“ (себто Ви самі собі) 4,000.000 карбованців допомоги. Покидаючи владу, Ви вивезли з собою і мабуть вклали в той-же „Дзвін“ коло 5,000.000 карбованців в ріжних валютах. Підчас панування большевиків в Київі Вашому „Дзвонові“ була видана допомога в сумі — 4,000.000 карбованців папером і грішми.
