ками проти Росії. Так говорять кадети і всякі їх прихвостні. Знову комуністи Росіяне скрізь ведуть закордоном аґітацію проти суверенности України, посилаючись на те, що наш народ власне висловлюється за спілку Радянської України з Совітською Росією.
А українські комуністи, так само як і деякі наші праві ґрупи наївно вірять цим російським імперіялістам, які вживають всіх заходів, щоб розбити наші сили, щоб ми пересварились і не змогли нічого створити на Україні. Нам правда не дивно, коли українські комуністи орієнтуються на Совітську Росію (за останній час правда в пресі зявилися відомости, що большевики роспочали переслідування навіть наших комуністів, і не тільки Галичан, а всіх прихильників суверенности України) — але ми не можемо зрозуміти, як деякі наші праві ґрупи можуть сподіватися чогось від Росіян. В своїй сліпій ненависти до Поляків — вони не бачуть, що як раз це їм нині треба булоб взяти найактивнійшу участь в орґанізації влади та того державного ладу і тих соціяльних реформ, які вони вважають реальними і користними, як для народу так і держави.
Я не раз чув і читав у пресі випади проти нашої верховної влади і уряду від всяких людей — але відносини поміж окремими ґрупами нашого суспільства свідчать, що наше громадянство може ще в більшій мірі заслуговує тих нарікань, які направляються так часто по адресі влади.
І дійсно після великих зусиль уряду прийшло нарешті до згоди з Польщею, польське військо допомагає нам в боротьбі проти Росії і т. д. А наше суспільство, лишилося або за кордоном, або, перебуваючи на батьківщині, вирішило спокійнісенько чекати, що з цього порозуміння вийде за 2 до 3 місяці, а поки що рішило або не втручатися у справи, або виступає навіть проти.
І мимоволі насуваються думки, що дійсно Українці ще не доросли до ідеї державности, що дійсно немає поміж нами серйозних державних діячів — а більшість або дрібні урядовці, або заїлі партійники.
Це правда, що договір від 22. квітня не може викликати ні в кого щирого признання — але тоді необхідно рішучо взятися за орґанізацію наших сил, щоб добитися згодом його ревізії. Сподіватися на те, що Росіяне розібють Польщу і таким чином все зміниться по меншій мірі — наївно. А як би до цього прийшло, то очевидно, що Україна ще в більшій мірі буде безсильна оборонити свою державність від такого сильного ворога, який перемагає всіх своїх супротивників.
Фаталістична віра, що Росія всіх переможе, не менш шкідлива для нашої державности, ніж думки про необхідність активно поборювати польсько-українську згоду, щоб таким чином переможцем вийшла знову таки Росія. І навпаки творча праця в державному маштабі, консолідація національних сил і порозуміння поміж ріжними ґрупами нашого суспільства моглиби вратувати ідею нашої державности, привелиби до утворення такої влади, державного ладу і армії на Україні, спіраючись на які ми змоглиби захистити і ті наші землі, на які неситим оком поглядають і Росіяне і Поляки.
Судячи по закордонним ґазетам, Туреччина уявляє з себе хаос, в якому ніхто не має змоги розібратися, і, користуючись її становищем, держави Антанти зможуть її розібрати, поділити, як захотять. В дійсности справа цілком не так.
Після так званої — побіди, Туреччина являється одинокою з переможених держав, яка захоронила в цілости своє військо. Більшість здемобілізовано, частина увійшла в нові арабські військові орґанізації, а частина склала так звані „національні сили“ під проводом Мустафа Кемаль-Паші.
Вся старовинна турецька адміністрація істнує, і чим більш союзники стараються її шкодити, тим більш вона користується повагою.
Взагалі перемога і прихід союзників викликали при деякій опозіції до Пантуранізму бувших уніонистів — спалахкотіння національного почуття у всіх народів Оттоманської імперії, а головно у Турків та Арабів. Це не перешкоджає зростати і загальній мусульманській солідарности. Кажучи більш конкретно, всі партії Туреччини сходяться на одному — перешкодити поділові Туреччини поміж істнуючих сусідів,
