3. Констітуція. Всі партії одностайно підкреслюють необхідність негайного вироблення Тимчасових Основних Законів Укр. Республіки.
4. Всі партії одностайно (як і саме правительство І. П. Мазепи) визнають необхідним скликання передпарляменту й зазначають для цього точний термін — не пізніше 1. травня 1920. року.
5. Всі партії згоджуються на тому, що „орґанізація армії на далі повинна бути переведена на основі повної карности і строгої дисціпліни по пляну сучасних військово-наукових правил. Причому до відповідальної праці в армії повинні бути притягнені фахові військові сили незалежно від національної їх приналежности й політичних переконань, при умові встановлення за ними належного контроля“. Більш від того, „проєкт тимчасового закону про форми державного устрою“ різко відзначує декоративні функції головного отамана від справжніх функцій фахового головнокомандуючого дієвою армією, відповідального перед радою міністрів і досить незалежного що до виконання своїх безпосередніх функцій.
Скажу так — колиб наша соціялістична бюрократія зрозуміла раніш увесь глибокий сенз вищезазначених прінціпів — до катастрофи не дійшлоб. Не дійшлоб до распорошенности наших національних сил. До прострації й нечуваного взаємного поборювання. Дика політика Директорії, ослабляючи внутрішній фронт, зміцнювала ворогів державности. Давала їм можність блискучих і легких перемог. На трупах ліпших синів нашої нації — забезпечити успіх так Пільсудському, як Раковському; так Польщі, як і Совітській Росії.
Не треба зачиняти очей…
Я вітаю обєднання українських політичних сил, алея зовсім не певен того, чи не є воно запізненим. Кохаю надію, що ці зусилля представників нації не можуть не дати позітивних наслідків. Проте, ми так часто спокушали долю, граючи на випадках („яось то букде“), що дальнійші події можуть піти зовсім иншим, небажаним для нас шляхом.
Проте, ми повинні зробити останні надлюдські зусилля, щоб перевести в життя намічений проґрам, позбутися політики нервів — зрозуміти й відчути знак часу, який нам зазначають події останніх днів — і дружно підперти всі повсталі орґани консолідованої української політичної думки.
|
Осип Назарук. |
9. Соціялісти-революціонери. Це найбільша з українських наддніпрянських партій, яка властиво щойно в часи революції почала сильно українізуватися. Значні звязки з селом мала вона ще з давніших часів, за царату. В Центральній Раді мала вона перевагу. За головного провідника її треба уважати проф. М. Грушевського, хоч він приступив до неї й — дивним дивом — мимо своєї енерґїї не взяв части в приміненню російської теорії цеї партії до українських обставин.
