Аґонізуючи всесвітня реакція все ще не дала за виграну. На останнім лондонськім з’їзді великого інквізитора реакції, Жоржа Клємансо, з хитруном Льойд-Джорджом, обговорювано питання, як би повалити східньо-европейську революцію. Коли завела „єдіно-недєлімська“ реакція, коли реставраційні пляни „d’une Russie forte“ показались не до здійснення, мудрі парижсько-лондонські змії витягнули із історичного смітника давно полинялу ідею ягайлонської Польщі, сподіваючись, що маленький польський народець зможе зломити непохитну волю східньо-европейських народів — самим у себе поряд кувати справами. І Клємансо у своїй промові в новім французькім парламенті сказав, що Польща має стати тим кольчастим дротом, який відділить східньо-европейські демократичні народи від решти Европи, і не допустить, щоби на заході змігся визвольно-революційний рух робітничного пролєтаріату. Польща, яка тепер є одинокою реакційною силою на Сході Европи, має перебрати на свої слабі плечі ту ролю, якої не могли виконати об’єднані сили всесвітньої реакції.
Війна одначе, яку мусітиме. вести Польща з большевиками, мусить скінчитись катастрофою. Не пусту погрозу тільки можна вичитати в листі Троцького до редакції „L’Internationale Communiste“, в якім пише: „Поляки тріюмфують з приводу своїх перемог. Ми із спокоєм глядимо на маневри слабої польської армії і коли покінчимо з Денікіним, що станеться дуже скоро, кинемо всі резерви на польський фронт.“
Наближається отже ліквідація останньої вже реакційної сили на Сході Европи, сили ягайлонської Польщі. І саме в тілі моменті, в моменті аґонії реакції, нам, Українцям, які повині вже були зі час революції набути деякого досвіду, треба глибоко застановитись над тим, яку нам обрати політичну лінію. Анархія на Україні, викликана максималістами з права і з ліва, зденервувала деяких слабодухів. Антантські „побілені гроби“, які деякі наші політики взяли за непереможну могутність, кинули галицьких „парляментаристів“ в обійми Денікіна саме на передодні його ліквідації. Та це сколіпромітувало тільки тих політиків, але не скомпромітувало українського народу. Галицько-українські вояки, яких ґенерал Тарновський і Петрушевич передали на очевидну загибіль, побачили, де їм місце, і, приєднавшись до повстанців, стали тим орґанізаційним ядром, з якого мусить вирости могутня українська революційна армія, зложена з українських селян. ·
Що правда, треба числитись з тим фактом, що на нашій землі борються також червоні, московські армії з Денікіном. Ці армії вже були у нас, і коли вони хотіли накидувати волю нашому народові, народ прогнав: їх. Тож ці армії так довго тільки можуть жити на українській земілі, як довго вони не зломлять віри союзників в боротьбі проти реакції і контрреволюції.
Отже орієнтація на московських большевиків? Ні, орієнтація на свій власний народ, сперта на вірі в його сили. Тільки український
