— не дали йому до рук ні одної книжки, ні одної брошури про це! За цілий рік!
А тимчасом сидять у тюрмах десятки тисяч невинних українських жінок і мужчин, мориться їх голодом так, що вони — як оповідають наочні свідки; не виключаючи чужинців — з гноївок вишукують останки лушпинок! Притім щодня побивають безборонних, ломлять їм руки, ноги й хребти, сіллю натирають рани і сіль напихають в уста (гляди про це, на примір, „Kurjer Lwowski“ з 22. січня 1920 р.) — словом — пекло мук над невинним народом. Про ці страшні відносини писали вже з обуренням навіть польські писменники (як приміром Сєрошевський), вносили в варшавськім соймі інтерпеляції польські й жидівські посли, підчеркували, що просто не годиться так мучити людей, писали про ті муки українського народу навіть польські публіцисти, які ніколи не відзначалися любовю до українського народа.
Одна є тільки катеґорія людей, яка не зробила нічого в справі полекші долі наших мучеників, хоч якраз та катеґорія людей живе собі спокійно коштом українського народа за кордоном — і як живе! До цеї пори не видала та катеґорія людей ні одної книжки про цю справу, хоч уже рік і три місяці минають від часу, як перші наші полонені попали в руки Поляків!
І про все те, хоч маємо масу наочних свідків тих людий, які повтікали, нема досі ні одної книжки, ні одної брошури! Хоч за кордоном маємо десятки наших посольств, конзулятів і місій! Хоч вони розпоряжають міліонами й видають вільні публікації! А не спромоглися зібрати й оповістити навіть голосів польської преси, про цю справу, преси, яку можна зібрати в кожній більшій каварні кождого більшого міста Европи!
Дикі племена Індіян і середньо-африканських Неґрів дійшли вже давно до такого почуття обовязку, що кождий їх член уважає своїм обовязком, ужити всіх способів, щоб освободити войовників свого племени, що попали в полон — і то освободити, заки настане перша, місячна повня. А у нас за 15 місяців не зроблено нічого, щоб порушити опінію свою ні чужу! З краю приходять вісти, що полонені й вязні, яким удалося втечи — говорять, що стрілятимуть колись на місці всяких українських „представників“, хоч настане мир.
Атже матеріяли до опубліковання є, гроші є, папір є, людей (стійних урядовців) цілі юрби — чому-ж досі не опубліковано польських надужить? Чи-ж можна дивуватися, що підіймаються всякі найважніші підозріння?
Голоси преси, які в цій справі були, це проминаюча річ. Треба книжками, брошурами й плякатами (особливо плякатами з коротко зібраними цифрами й фактами) повідомити світ, що діється на нашій землі. Байкою є, що це до нічого не допровадить! Бо сьогодня навіть наймогутніші кабінети числяться з публичною опінією. І чим культурніша країна, тим більше з опінією числяться.
