прямому дроту було сказано: „Ми зараз связані договором, не маємо права робити пересувань, а тому покладайтесь лише на свої сили“.
Збіг всіх цих обставин остаточно поставив наддніпрянську українську армію в траґічне становище. Армія же Шілінґа продовжувала свій наступ, не дивлячись на те, що фронт Денікіна в головних напрямках проти большевиків захитався. 22-го листопаду частини армії Шілінґа після легких боїв заняли Проскурів. В той-же час большевицький контр-наступ розвився успішно, легко був збитий і прорваний сильно ростягнутий і ослаблений фронт, і через 1–1½ місяці большевики докотились майже до Чорного моря. Тепер кінець всієї денікінської операції ні у кого не викликає сумніву. Пролито богато людської крови, витрачені кольосальні кошти, а наслідок всього цього — анархія, руїна і торжество большевизма.
|
Осип Назарук. |
Уважаю вказаним оттою дорогою звернутися до названих інституцій в справі наших мучеників у польських тюрмах і таборах — з двох причин:
1. На засіданнях Національної Ради у Відні інтерпелював я чотирі рази Презідію в тій справі (крім мене інтерпелювали й инші члени Ради) і все одержував відповідь: „Робиться“. Що саме робиться — невідомо.
2. В польських тюрмах і таборах мучаться не тільки Галичане, але й Наддніпрянці. Недавно полонили Поляки також Січових Стрільців (які вірно видержали при наддніпрянській армії до кінця) й, не вважаючи на те, що вони становили складову частину армії, з урядом якої Поляки в дружбі — запроторили їх також у табор в Ланцуті, чи Вадовичах. Таким чином ні одна українська інституція за кордоном, чи вона галицька, чи наддніпрянська, не має навіть найменшої покришки, щоб відмовитися від акції в тій справі і від докладного інформування своєї суспільности, що в тій справі досі зробилося вже.
Тимчасом цю справу так занедбано, що не тільки чужа опінія, але навіть Українці, живучі за кордоном, не знають, що саме твориться з нашими мучениками. Нехай кожний з читачів запитає себе й свого сусіда та знакомого, де і скілько таборів наших вязнів знаходиться в Польщі, скілько там наших вязнів убито буками й голодом, а скілько остало ще в живих, щоб завтра вмерти! Тоді кожний переконається, що ніхто з наших людей нічого докладно про це не знає. І як це він має інформувати чужинців, коли сам про це не має поняття? Але як він може мати про це поняття, коли наші публичні інституції за кордоном, які коштують міліони українській державі,
