мали культурні армії Европи стрілків, подібних північно російським звіроловам, де звіроловство має риси преісторичного промислу. Хоч у цих звіроловів подекуди ще й досі кремневі рушниці. Або джіґітів з кавказьких верховинців і кавалеристів з калмицьких і кирґізських степів. До цього цілі частини козаків. Цим природнім кавалеристам, джіґітам і стрілкам не могли рівнятися ніякі культивовані західньо европейські „гусари смерти“.
З другого боку, перемішана національно армія була ввесь час чужою для тої місцевости, де частина стоїть. І коли треба було поборювати „ворога внутрішнього“, то армія, не звязана ні з одною певною місцевостю, або народностю була слухняним, як механізм, знаряддям в руках репрезентантів російської політичної сістеми.
Значіння такої орґанізації армії можна формулувати, не боячись впасти в парадоксальність, так: армія, змішана з такої сили народів, як російська, була грізною для зовнішнього ворога іменно ріжноманітністю народніх культур, — для внутрішнього завдяки своїй змішаности і в цьому сенсі анаціональности.
Українці в російській армії творили значну численну величину. Найславніші ґвардейські полки, котрі виступали революційно уже за часів декабристів, комплєктувались в більш ніж на половину з Українців. Крім того у всіх инших частинах Українці, дякуючи своїй вищій народній культурности, творили нижчий командний состав. Ця обставина між иншим була великим аргументом у Тимчасового Уряду, дав свої наслідки стіхійний рух до орґанізації національних частин уже після революції.
Цей стіхійний рух до творення національних частин, який проявився у всіх більше розвиненних національностей, вперше за два століття порушив сістему національної змішанності російської армії або її анаціональності. Большевицька аґітація за братання на фронті, за фактичне припинення війни деморалізувала армію, росклала її фактично, але не порушувала самої сістеми єдности і неподільности армії. Досить значну ролю в. пропаганді поміж військам ідеї національних частин, правда, відогравали національні орґанізації: громади, революційні національні комітети і т. д. Але для кожного свідка величезного руху поміж Українців-солдат напр. петербурського ґарнізону, ясно, що цей рух був в значній мірі стіхійним і, як такий, був значно радікальніший навіть, ніж того хотіли революційні інтеліґентські організації.
Таким чином, ми приходимо до такого твердження: Росія трималася армією, з'орґанізованою по принціпу анаціональному. Початок роспаду Росії і причину такої скорости цього процесу треба бачити в роспаді армії на національні елєменти.
Українські частини в кампанії 1917 року були уже реальністю і, дякуючи їм, можливо було на деякий час схоронити активність армії і довше протримати фронт. Про це свідчать друковані не один раз в українських часописах оцінки великої боєздатности українських частин, які робили командуючі південно-західнім і західнім фронтом.
