Т. 1. Ч. 5.
Відень, 31. січня 1920.
|
В. П. |
Ми обіцяли згодом вернутись до статті М. Кушніра, надрукованої в попередньому числі — „Наша міжнародня політика“. Премудрий ес-еф, як щедринський „карась — ідеаліст“, знайшов в большевицькій щуці єдиного побірника української ідеї. З цілком розумних предпосилок, що Українці самі не можуть орґанізувати армії, і через те потрібний дужий протектор, М. Кушнір робить не зовсім раціональний висновок: на злість Антанті закликати большевиків до орґанізації української армії, української держави, як в приказці — „на злість свойому батькові собі вуха відморожу“. Бо що в дійсности уявляють з себе большевицькі орґанізатори і сама армія?
Політичне життя Росії завсігди уявляло circulus vitiosus. Ще в державній думі нерідко можна було бачити, як Пурішкевич голосував разом з Чхенкелі проти парляментської більшости. Це був парляментський пародокс. Але він і в життя згодом перейшов. Григорія Распутіна поборювали ліві. А розстріляли крайні праві — Сумароков-Ельстон, Великий Князь Димитрій Павлович, перший кандидат в наслідники престолу, коли-б був помер Олексій, і той же Пурішкевич. Ось зараз з таким же парадоксом маємо діло і в Большевистії. Істнує велика російська армія. Ні для кого не секрет а тим менше для нас — Українців, що вона з'орґанізована не большевиками, а старими кадровими російськими офіцерами при допомозі німецьких товаришів. Ті люде добре знають, куди вони пруть і що роблять. В самодержавній — большевицькій Великоросії комісародержавіє помаленько, але безупинно перероджується в самодержавіє. Згинули комітети в армії і на фабриках. Відроджується стара бюрократія. Відродилась військова автократія і залізною дісціпліною сковує армію. Російський салдат тілько під кінець війни обесерився, здеморалізувався. До того він рахувався не гіршим пушечним мясом, ніж німецький. Твориться той процес концетрації сил в руках вищої єдиної влади, про котрий в економіці мріють марксісти. Довго чи коротко доведеться ще чекати, про це мабуть знають одні німецькі
