небудь вище-духовної вартости. Вона була частю природи, була обєктом так, як і кожне явище, її окружаюче. І це рівнопоставлення одиниці з природою (φύση) зістало переможене христіяньським світоглядом. Одиниця стає чимсь більше як обєктом, що підпадає під права природи, христіянство відкриває в людині її внутрішньо-духову вартість, відкриває в людині — субєкт. Це відкриття духово-чуттєвого ядра в одиниці, котре наступило не за одним махом, але йшло поболи, почавши з неоплятонізму, аж до пізнього середновічча в схолястиці Тома з Аквіно і релігійній містиці — це відкриття духовости людини є великим надбанням в розвою людського духа і є до нині одним з найважніших компонентів нашого духового життя. Як раз середні віки, котрі до недавна уважали „темним періодом44 в розвою людства — витворило сю нову духову підставу, на якій ще нинішний світогляд опирається.
І в новітних часах нераз зверталися одиниці до цих часів висвободження духового значіння чоловіка. Декарт і Спіноза, ці оба апостоли нової фільозофії, сягають своїми коріннями глубоко в середньовічний світогляд. Але по-при цього ще одна ціха характеризує модерний світогляд, — це зворот до світа, до дійсности, котрий, почавши від Бакона, кінчаючи фільозофами природи минулого століття і їх теорією еволюції та матеріялістичними соціяльними науками, творить одну нерозлучну цілість новочасного світа. Ці послідні течії, зросли до величезної сили при кінци XIX. століття і витворили цю матеріяльну культуру, серед котрої ми і нині ще жиємо і котрою ми окружені.
Стоїмо отже перед глубоким дуалізмом: з одної сторони — спірітуалізм і внутрішнє життя одиниці: з другої — скрайній матеріялізм, в котрім одиниця сама по собі, її психічна вартість, тратить всяке значіння. І коли ми під тим кутом будемо розбирати теперішність, то не одно явище стане нам де що ближчим, не одно явище суспільне, політичне, життєве набере инших красок, стане не тільки чимсь даним, але ми самі потрафимо — бодай в приближенню — знайти відповідну сполуку, відповідне відношення до життя — -так власного як і цілости життя — а о це означення власне нам ходило.
Ми вийшли з заложення; що в цілім розвою можна розріжнити дві сили: зовнішню і внутрішню. І не тяжко догадатись, що під ними розуміти. Ми слідили за ними — але таки найлекше добачити їх в теперішности, а дуалізм, котрий ми вище спостерегли, в нашім часі ясно нам представляє оба напрями. Але не легким стає рішення, хоч одно стає нам нині по досвідах довгої війни яснішим: ми відійшли задалеко — або може і зовсім від цієї внутрішньої сили і ступаємо або ступали через чотирі кроваві роки лише по цій зовнішній. І є майже біольоґічною правдою, що кожне єство в собі самім носить зародки смерти — або иншими словами само через себе гине. І це тут дасться примінити!
Чи війна не означає самогубство доведеної до крайности матеріальної культури? Це думки, які нам мимоволі насуваються і які
