биким нахабством заполонили цілком українські державні інституції, бо на иншу працю всі вони цілком нездатні, і неймовівно побільшили собою шереги ворогів українського відродження.
Чи е надія на те, що в будучині, треба сподіватись — недалекій, коли знов запанує на цілій Україні українска влада, справа пере¬ міниться? — Сумнівно! Коли большевики перший раз (в 1918 році) нічого не навчили російське громадянству, то через що вони повинні були навчити його чого-сь другий раз? Як тільки війська Петлюри займуть Київ, з усіх закутків знов повилізають чірваки, що тепер заховались, і, користуючись добродушністю українського уряду і громадянства, знову почнуть свою руйнацьку працю. Знов ворогами наповняться наші міністерства, знов почнеться розшукування шляхів, як-би неґативно вплинути на державне будівницто.
Поступити річушо з цими темними силами, так, як поступовують большевики, ми не здібні: не поручусь навіть, що ми не займемось в першу голову забезпеченням прав меншостей, не забезпечивши наперед своїх власних. Почнеться знов та „казка про білого бичка“, яка вже стільки разів обовязково приводила до нових нещасть для української державности, і чим дальш, тим тяжчих.
Ні, так не годиться! Треба знайти такі шляхи, при яких як найменш можна було-б користуватись ворогам мягкістю і добродушністю українського уряду і громадянства. І одним з таких шляхів зявилось-би приняття до уваги прикладів Америки і Голяндії. Хай Київ залишається українським Ню-йорком. Нам треба для столиці здибати свій Вашінґтон, і Вашінгтон, як найбільш вільний від чужородних елементів, в якому можна було-б спокійно проводити працю державного будівництва, не боючись, що — дня якого-будь вибуху російського большевизму, або російської гетьманщини.
Перш за все кожному прийде до голови Винниця, яка має за собою головнійше те, що це є місто майже найбільш центральне для цілої України. Але Винниця теж вже велике місто; хиби її менші, ніж Київа, але мають в значній мірі той самий характер. Ні, треба вибрати місто невелике, в якому місцеве поселення мало зросійщене і головне нечисленне, щоби відразу, коли туда перейдуть українські центральні державні інстітуції, воно дістало-б характер чисто українського міста.
І таким містом на мій погляд є Канів. Досить центральний, звязуючий собою західню Україну зі східною, положений на головнійшій артерії України — Дніпрі, разом з тим має він нечислене і в більшости українське населення. Перенести в Канів державні інстітуції і закласти там український універсітет — це вже досить для того, щоби місто зробилось чисто українським.
А фундамент — річ найважнійша: збудувати на українському фундаменті російське місто буде також тяжко, як тепер будувати на російському фундаменті Київа місто українське. Думаю навіть, що в таке невелике місто російська інетіґенція навряд чи полізе. А як і полізе, можна її туди просто не пускати: ґрунт навкруги нового міста зро
