лістичні уряди, а за ними підуть і другі инші народи, введуть коректури в карикатурні мирові трактати в Версаї і Сан-Жермені.
Світовій демократії — розуміємо тут соціалістичну демократію, а не псевдодемократію з Вільсонами, Клємансами і Лойд-Джорджами, котрі ошукали людство — прийдеться остаточно ліквідувати війну і заключити трівалий мир. Люцернська конференція, де брали участь представники світового пролетаріату — не було тільки представників Польщі — признала самостійну Україну і тимсамим показала, що самостійна Україна є історичною необхідністю. Всесвітній пролетаріат бачить, що без самостійної України не може бути трівкого мира. Ця сама конференція запротестувала проти окупації Галичини Поляками, проти прилучення Галичини до Польщі, Буковини до Румунії, Угорської України до ЧехоСловаччини, признаючи ці землі як інтеґральні частини соборної України. І хоч Україна, роздерта на сфери чужих впливів, переживає тепер дуже гостру крізу, всеж таки вона вже жиє в свідомости всесвітнього пролетаріату, й українська нація увійшла в сімю культурних народів, як рівноправний член. І нехай песімісти, які дальше свойого носа не бачуть, говорять, що хочуть: — самостійна Україна об’єднувати буде усі етноґрафічні українські землі.
Тільки дякуючи становищу, яке в українськім питанню зайняли представники всесвітнього пролетаріату, галицької справи не вирішено на Раді чотирох в користь Поляків. Не треба забувати, що галицька справа, коли на неї дивитись з загально світового становища, — справа дрібна. Поляки, для яких Галичина, як вони кажуть, необхідна, сперті в своїх домаганнях на, реакційну Францію із Клємансо на чолі. Льойд Джордж вправді протестував проти польського імперіалізму в відношенню до Галичини, але ізза, на його погляд, дрібної галицької справи не хотів сваритися із Францією та допустив окупацію. Одначе конференція, допускаючи польську окупацію, не признала Галичину, як складову частину польської республіки, як того домагався Падаревський і Дмовський. Парижська конференція дивиться на Східню Галичину, як на самостійну землю, для котрої випрацювує тепер тимчасову конституцію, яка буде мати силу аж до плєбісциту, що має відбутися по змозі найскорше. Не можемо сказати, щоби мирова конференція почула до нас, Українців, велику любов. Рішення її в галицькій справі треба пояснювати собі так: буржуазні й імперіалістичні кола, які тепер верховодять на мировій конференції, бачуть, що панування їх не довге, що незабаром прийдуть до влади нові люде, представники пролетаріату, перед якими вони не хочуть компромітуватись до решти.
І саме втім часі, як в загально світовій-політиці починає віяти новим духом, духом ревізії мирових трактатів, духом широких соціальних і політичних реформ, саме в тім часі частина галицьких „політиків“ стрімголов кидається в пропасть світової реакції і переходить на бік світової контрреволюції. Дивного покрою є ці галицькі „політики“. Коли при допомозі німецького імперіалізму повалено в Київі українську демократичну владу і посаджено на „тронику“ гетьмана Скоропадського, який призначив реакційних московських міністрів, ці „політики“ тільки це й робили, що пересиджували в передпокоях „здеґенерованого нащадка, негідного гетьмана Івана“, стараючись дістати кісточку із гетьманського столу, хоч сліпі могли бачити, що гетьманська влада довго не утримається. Ті самі галицькі політики зорганізували собі сепаратну „Західньо-Українську Народню Республіку“ і вели весь час окрему закордонну політику, що мало фатальні наслідки для укра
