запитатися української делєґації про її думку, — знаменита ілюстрація, як Мирова Конференція розуміє право самоозначення народів.
В галицькій справі Мирова Конференція, що правда, питалася думки Делєґації Української Республіки. Вона не тільки установила окрему комісію для перемиря між Польщею і Україною, яка трактувала обі сторони — польську і українську зовсім рівнорядно, але навіть Рада Чотирох, найвищий орган Мирової Конференції, поклика а Делєґацію Української Республіки для вислухання її в справі польсько-українського перемиря. Є це одинокий випадок, де делєґація непризнаної Антантою держави, мала вповні офіціальні зносини з Мировою Конференцією.
Одначе в дійсности Мирова Конференція не зробила нічого, що-б довести до польсько-українського перемиря. Коли Поляки відкинули проект перемиря, предложений обом сторонам згаданою комісією Мирової Конференції і принятий Українцями, Мирова Конференція нічого не зробила, що-б заставити Поляків приняти її власний проект, і тільки спокійно ждала, аж Поляки — при допомозі Франції — зайняли оружною силою майже цілу Східну Галичину. А тоді Найвища Рада Мирової Конференції апробувала довершений Польщею факт насильства над Українською Республикою і дала мандат Польщі — задержати Східну Галичину в окупації, нібито „що-б забезпечити мирне населення перед большевицькими бандами“. Дальше рішення Найвищої Ради Мирової Конференції уповноважило Польщу завести в Східній Галичині цивільну управу.
Хоч як ці рішення Мирової Конференції в справі Східної Галичини несправедливі, болючі і просто руйнучі для цеї части Української Респуліки, одначе зовсім неправдивий є погляд, який ширять особливо польські круги, нібито Східна Галичина має вже належати до Польщі. В згаданім останнім рішенню Найвищої Ради Мирової Конференції говориться дослівно: „Польське Правительство буде уповажнене завести в Східній Галичині цивільну управу після того, як буде між державами Антанти і Польщею заключений договір, який запоручить автономію території і політичні, особисті та реліґійні свободи населення. Сей договір буде опиратися на право сомоозначення, яке населення виконає пізніше — що до своєї політичної приналежности. Час, в якім те право самоозначення має бути виконане, означить Мирова Конференція, або инша орґанізація, яку держави Антанти до цього уповажнять.“
З цього рішення Найвищої Ради Мирової Конференції ясно випливає: 1) що Мирова Конференція не вважає Східної Галичини за часть польської держави, а тільки дає Польщі мандат від імени держав Антанти — завести тимчасово цивільну управу в Східній Галичині; 2) що основи цеї цивільної управи будуть означені в окремім договорі, який буде заключений між державами Антанти і Польщею; 3) що сей договір має запоручити Східній Галичині територіальну автономію і політичні, особисті та реліґійні свободи мешканців; 4) що Польща буде звязана цим договором і не матиме права вийти
