з загально-російськими соціялістичними партіями, і ті звязки відразу пірвати було трудно. Та коли виявилось правдиве обличча соціялістичного московського імперіялізму і централізму, котрий противився навіть федерації в межах Росії, то українська трудова інтеліґенція переконалася, що з імперіялістичними російськими соціялістами їм не подорозі. Історичний висказ Керенського на московськім з’їзді про „тридцять сребренників,“ які ніби то мали дістати провідники українського руху з пруської й австрійської каси, остаточно переконав їх, що федерація з Росією не можлива, бо вона не є здібною до федерації. Здавалося дальше, що одинокою російською партією, з якою ще можна українським провідникам порозумітися, була партія большевиків. Большевицькі аґітатори, яким ходило о поваленню уряду Керенського, вжили до цего українського питання. Вони називали надання петербурським урядом автономії тільки пятьом ґуберніям, а відібрання її чотирьом — південним і східнім імперіалізмом і заявляли, „що український народ має право на самовизначення аж до відділення". Ці симпатії до большевизму з боку українських провідників — це вже остання дуже, що правда, тонка шкарлупа українського русофільства, яку прийшлося скинути дуже скоро. Показалося, що большевицька теорія іде в розріз з большевицькою практикою в відношенню до Українців. Голосючи самовизначення, большевики рівночасно йдуть походом на Україну, щоби прибрати її до своїх рук і експльоатувати її на користь моськовського народу і на некористь українського.
За весь час революції українська трудова інтеліґенція, котра взяла провід в масовім українськім рухові, тільки те й робила, що шукала приятелів серед московського громадянства. Показалося, що там у нас приятелів немає, і що в відношенню до України усі партії від крайньої правої (Пуришкевич, В. В. Шульґин, Родзянко) до крайньої лівої (Троцький), погоджуються на однім: „України нє било, нєт і бить нє может.“ І власне свідомість того, що співжиття з Росією не можливо, свідомість, набута крівавим революційним і воєнним досвідом, так глибоко вкорінилась в душах наддніпрянців, що на Наддніпрянській Україні не має вже ані одного русофіла, ким би він не був чи у. с.-ром (правим і лівим), чи ес-деком (правим і лівим), чи навіть ес-ефом. І власне те, що в душах наддніпрянських Українців вкорінилась думка про необхідність української самостійної Республики, треба уважати найбільшим здобутком революції. В цілім українськім народі збудилась державна воля, яка, ми твердо в це віримо, поборе всі перешкоди і, кінець кінцем, об’єднає всі українські землі. Та воля гартувалась в огні дуже глибокої революції, і її не гідні зломити ні большевики, ні денікінські добровольці, ні антантські інтриґи. Самостійна Україна буде, бо її хоче весь український народ, і хоч суверенна Україна, Українська Народня Республіка, окружена з усіх боків ворогами, переживає дуже гостру крізу, вона стоїть в душах всіх наддніпрянських
