Не дивлячись на свою молодість, ті нові держави відзначаються сильними імперіялістичнами апетитами. Це особливо треба сказати про Польщу. Як народ цілковито континентальний, Поляки хочуть силою збруї привязати до себе три міліони Німців і кілька десятків міліонів Литовців, Українців, Білорусів, щоби зреалізувати велико-державну ягайлонську мрію.
Користуючись хвилевою слабістю Німеччини й України, Поляки пожирають країну за країною і розширюють свої посілости на схід. В травні їм вдалося захопити при допомозі армії Галлєра, яка рівночасно робить жидівські погроми навіть в етноґрафічній Польщі, майже цілу Галичину і частину Волині.
Однак ця окупація, як це можна було передбачати, не могла трівати довго. Українське військо, про яке писали польські ґазети, що воно перестало істнувати, перейшло до офензиви.
Парижська конференція, яка радить вже пів року, не розвязала досі ні одного східнього питання. Вона занялась виключно миром з Німеччиною. Однак Німеччина — це не ціла Европа. Але навіть німецького питання вона не вирішила, а тільки присилувала Німців до підписання мира, з застереженням, що німецький уряд не бере на себе відповідальности, на випадок, якби Німці східніх провінцій противилися збройною силою польській окупації. Супроти того, встановлення німецько-польської гряниці має тільки академічне значіння, практично ще воно не переведене. За польсько-нїмецьку границю прийде до війни між обома сусідами і то в дуже короткім часі.
Парижська конференція не має ясної політики що до успокоєння сходу. Вона трактує цілу величезну територію бувшої російської імперії „per non est“. З большевиками не хоче входити в зносини, хоч вони мають де яку силу; з Колчаком преговори не доведені до кінця; українського питання вона не розуміє, бо підлягає впливам польських і московських імперіялістів, які стараються затемнити політичну аксіому, що центр ваги европейського сходу лежить Київі, а не в Варшаві або в Петербурзі. Мирова конференція в Парижі трактує український народ „per non est“, що тільки причиняється до збільшення хаосу на сході.
Однак український народ не дає себе живцем в гріб закопати. Непризнання уряду Директорії з боку Антанти поширило тільки базу московського большевизму, з яким українська нація бореться з нечуваною завзятістю.
Останні відомости з України досить потішаючі. Відокремлені повстанчі армії мали вже зєднатись і ведуть війну на два фронти: проти червоної московської армії і проти Поляків. Радіотелеґрама з Гельсінґфорсу повідомляє, що Троцький вважає становище на півдні просто катастрофичним і як що вдасться кому повалити большевизм, так це не Колчакові, який з ними бореться, але як раз українському народові.
