У полковника від радісної несподїванки аж віддих у грудях спер ся. Він роззявив рота, вибалушив очи й на хвилину не міг вимовити й слова. Потім ударив себе по лобі й сказав:
— Дїйсно! Адже як просто! А я, дурень, і не подумав про се!
— Тільки ось що… — Знову заговорив чорт в задумі, — що дати на місце сеї душі? Адже годї чоловіка лишити з порожним місцем; треба що небудь в нього вложити замість душі…
— Про се ви вже не турбуйте ся. Се є; се вже готове — присягою підмінити душу — найкраще буде.
Чорт замислив ся.
Бачите, — почав він, помовчавши, — слова там такі є… нїби не підходять до нашого сатанинського дїла: „обіцяю й присягаю всемогучим богом, перед святим його евангелїєм!! Адже душі ми для його сатаринської величности здобуваємо, в його високім імени виступаємо, а там маєте — імя боже й евангелїє…
— Ах, ах! ах! — Заахав полковник і навіть руками замахав. — Вибачте менї мою салдатську отвертість, але ви, ваше високодіявольське превосходительство, як мала дитина кажете! Що за біда, які в присязї слова? Хиба в словах суть? Не в словах штука, які салдат вимовляє, а в дїлах, які ради тих слів робить. Коли ж він, роблячи діявольські дїла, буде думати, що його оправданє в тих божественних словах, які він ви-
