— Так, так! Свята правда! — сказав горячо полковник, і очи в нього засвітили ся, а лице налило ся кровю. Закон каже: щоби бути добрим салдатом, слїпо слухай ся начальства. А хиба може він слухати ся слїпо, коли він має людську душу? Чоловік з душею боїть ся погубити душу, боїть ся зле зробити; він думає, а салдат не повинен думати; звелїли рідну матїр застрілити — стріляй!
— Так чого ж ви терпите у салдата душу!
— Я терплю? — здивував ся полковник. Вибачайте! Скільки разів докладував про знищенє салдатської душі, і само висше начальство думає про се. Але способів відповідних нема. Нїчого не виходить. Чи я ж не старав ся! Чим лише не нищив сю душу! — і наукою й мукою; годував так, що просто диво в чім лиш душа тримаєть ся, але всеж тримаєть ся! Тримаєть ся проклята!
— Ну нї, се не те, — сказав чорт і засміяв ся. — Коли ви будете морити салдата голодом доти, доки в ньому й душа перестане тримати ся, так він помре, й більше нїчого! Вам се, розумієть ся, добре, бо економія велика; але справа з душею не посунеть ся наперед. Нї, треба, щоби салдат лишив ся живий, треба навіть відгодувати його, але душу в нього треба вкрасти.
— Так, але як, ваше високодіявольське превосходительство? Як?
— Се вже не ваш клопіт. Ви поручіть сю справу полковому попови; він і вкраде.
