— Дурню! — ще страшнїйше гукнув сатана — коли салдат убогий, тим легше його спокусити!
Власне, що нї, — відповідає військовий чорт, — я вже пробував. Гроші йому давав за душу. Та що ж поробиш, коли більше як пятьдесят копійок він нїколи в руках не мав; понад піврубля він і рахувати не вміє, ну, а піврубля він без мене, не продаючи душі, добуде.
— А чини?
— Давав, — знову відповів військовий чорт. — Давав йому ґенеральство, коли він віддасть свою душу. Не вірить. „Дурня якого, каже, знайшов. Деж се видано, щоби в російськім війську салдата робили ґенералом?“ І дїйсно, годї повірити, бо в цїлім війську нема жадного ґенерала з салдатів.
— А ордени?
— Та які для салдата ордени? Для офіцерів, дїйсно, богато сих играшок є: тут і Александри й Андреї, й Станїслави, і птахи всякі — орли білі, орли чорні! А для салдата що? Медалями йому не грати ся — не маленький; є один хрест Ґеорґій та ще Анненський знак — від кари на тїло нїби то визволяє, але се слова однї. Ось недавно ґубернатор один селян усмиряв: сїк, сїк, дійшов нарештї до запасного салдата; той і каже: — Я ґеорґієвський кавалєр, не маєте права мене карати. — Ага, каже ґубернатор, — ти кавалєр? Всипати йому подвійну порцію!
