Нї, голубчику, — сказав святий сумним голосом, — сюди бездушних не приймають.
Він тяжко зітхнув і замкнув фіртку. Салдат оглянув ся навколо себе і побачив, що світло зникло й навколо нього була пітьма. І знову він почув, нїби у нього в грудях забито осиковий кілок. Потім він почав холодїти й трясти ся, а коли холод дійшов до серця, то стало так незносно, що захотїло ся крикнути; але голосу не було. Він хотїв заплакати, але й слїз не було.
Довго він так стояв, повний страшної муки. Нарештї, не маючи сили довше її зносити, скрикнув він глухим голосом:
— Що ж менї тепер робити?
Слабе світло знову зявило ся перед ним — то святий Петро знову відчинив фіртку.
— Іди й шукай свою душу, — сказав він; — коли знайдеш — твоє дїло не пропаще!
Салдат повернув ся знову серед темряви і пішов назад на землю. Оскиковий кілок сверлував йому груди; здавало ся, що до кождої ноги були привішені стопудові тягари…
Але він ішов.
Братця, побажаємо йому, щоби він як найшвидше знайшов свою душу!
