Лежить салдат у трумнї й тїшить ся. „Ось, — думає, — хоч і жив я собачим житєм і згинув нї за понюх табаки, за те ховають добре і до раю я піду“.
Зачекав він до ночи, а там вилїз з могили та й гайда — просто до неба.
Чи довго, чи коротко він ішов, аж нараз бачить — світло якесь невідоме. Глянув, аж перед ним райська брама. Став він по військовому й застукав легенько. Зараз відчинила ся в брамі фіртка й виглянув дїдусь з добрими-предобрими очими, а як глянув на салдата, стало йому легко й гарно. А був се святий Петро, що має ключі від райської брами.
— Чого хочеш, служивий? — запитав він.
— Так що великому цареви імператорови, самодержцю всеросійському й законному його імператорської величности всеросійського престолу наслїдникови служив, не жалуючи житя свого, до останной кроплї крови, а тому покірно прошу пропустити в райське житє.
— А покажи душу.
Салдат вийняв з себе присягу й подав її святому. Святий Петро мовчки глянув на нього, потім на присягу, потім знову на салдата, і нараз лице його стало сумне, а з очей потекли сльози. — Бідний ти, бідний! — сказав він, хитаючи головою. — Та хиба ж се душа? Се казенна присяга й нїчого більше!
Салдат, як і давнїйше, стояв по військовому, мовчав і лише часто-часто моргав очами.
