Далї, пригадавши салдатови, що той обіцяв „для свояцтва і дружби проти служби й присяги не виступати“, — вислав його полковник до рідного села сїкти рідного батька за те, що той хотїв повернути заграбовану поміщиком землю.
Потім звелїв розстріляти свого ж брата-салдата за те, що той не витерпів знущаня над собою офіцерів.
Нарештї, коли в містї не знайшло ся ката, що схотїв би повісити неповнолїтного хлопця, якого полевий суд засудив на смерть за те, що він бажав добра народови, полковник поручив виконати кару салдатови.
І все салдат робив. А коли його питали, як йому совість позволяє все виробляти, він відповідав:
— А щож — присяга!
І так воно може довго би тягнуло ся, але послав одного разу полковий командир салдата в карній експедиції проти латиша, який від нїмецького барона свою прадїдївську землю відбирав. Як побачив латиш, що салдат уже на нього нацїлив ся, то подумав, що замість йому самому помирати, хай краще вмре його вбивця, та й тарахнув салдатови з мавзера кулею просто в серце. І прийшов тут салдатови кінець.
Взяли салдата, поклали в трумну й почали ховати. Та не як небудь, а з музикою й воєнними почестями.
А полковий піп навіть промову виголосив, в якій сказав, що „сей христолюбивий воїн, яко розбійник, вже нинї буде з Христом в раю!“
