Сторінка:Володимир Стрийський. На грані доби. Записки партизана (1942).djvu/4

Цю сторінку схвалено
 

Було повне літо 1939 р. Гаряче літо… Чорні, грізні хмари зібралися на політичному овиді. Нестерпне ставало положення українців під ляцькою займанщиною. Знущались ляцькі посіпаки, поліцаї над сільським народом. Катували його неповинно, арештували, більш активну сільську молодь гнали мов безвільну череду в тюрми-катівні. А свідомих запроторювали у Віснічі, Вронках та Картузькій Березі. Винних, чи невинних людей розстрілювали без присуду, як собаки скажені мордували люті в своїй немочі ляхи-можновладці. Синів розстрілювали на очах матерей і батьків, в рідних хатах, подвірях…

— Бісяться ляхи, як муха, що найгірше тне, коли має здихати, — казало село та як на спасіння душі, чекало на війну. Війна висіла над моцарствовою Польщею, мечем Дамокля…

Молоді, свідомі хлопці вже не перебували в рідних хатах, крилися по своїх знайомих і лісах. На щастя літо було без дощів і бурі, не важко було скриватися днем і ніччію під голим небом, у лісах, чи нетрях.

Тяжко дошкулював голод, але й їсти не схочувалося на саму згадку, що дома смерть чигає. Ляцьке гайвороння блукає селами та лише на те й жде, щоб не одну жертву закатувати.