Ми ще добре не розташувалися, а вже бачимо, що з села втікають люди, забираючи з собою худобу та деякі речі.
Виявилося, що військо було лише на краю села, в одній хаті. Післав я туди зустрічну дівчину. Вона хутко вернулася:
— Іх лише двох, перевертають усе.
Ми окружили хату. Звідси вибігла заплакана господиня, із дитиною на руках. Ми вспокоїли налякану жінку й нею переказали грабіжникам наше домагання: негайно скласти зброю.
Одначе ці відповіли, що не віддадуть ні кусочка оружжя та живими не піддадуться.
Яка причина такої великої їх самовпевнености? Чи їх є десь тут більше? Чи сподіваються підмоги? Це було зовсім можливе. В недалекому Селукселі було ще повно ляцького війська.
Заграва вогнів багровою веретою заслонювала небо, крики й зойки неслись далекими просторами…
З віддалі гримнув вистріл, куля пролетіла мені над головою. Оце ляцькі вояки стріляли з хати. Ми відповіли стрілами. Стрілянина тривала майже пів години. Один з нас, німець з Дуліб, скочив очайдушно до хати та вивів двох вояків. Після ревізії пустили ми їх, забравши два кріси, гри гранати й понад триста набоїв.
Надходила ніч, ми подалися до свого табору. В таборі я склав звіт і поклався спати. Одначе не спав довго. Наші розвідники принесли невеселі вісті: Довкола нас знаходилися ворожі війська; вони хотіли
