Приймаючи се як факт, не можна поминути мовчанкою його значіння в одному ще напрямі. Вказано вище на те, яке велике й основне значіннє має для держави її націоналізація. Держава, як установа суспільного життя, мусить змінити саме своє єство, зміст суспільний та психольоґічний, звязаний з дотеперішньою істотою державної влади. Отож таке саме значіннє основної зміни має в области міждержавного права визнаннє, як загально обовязуючого принціпу, самоозначеннє нації.
Істнуваннє міждержавного права не найшло й досі ще загального признання[1]). Сумніви, чи істнує право, якому підлягалиб суверенні держави, все ще підносяться. Поминаючи розгляд сього основного питання та приймаючи істнуваннє міждержавного права, треба піднести один момент, що характеризує його як право, що находиться в дуже примітивній стадії розвою. Міжнародне право має, з огляду на зміст обовязуючих досі його норм, явний характер „формального“, „процесового“ права[2]). Навіть ті його постанови, що здавалосьби є постановами про „матеряльне“ право, є підпорядковані постановам про зносини держав між собою і так з ним звязані, що є тільки їх „рефлєксами“. Коли Ґрацій назвав се право „ius belli ac paris“ то в сій назві міститься вся влучна характеристика його, як виключно „процесового“ права: війна й мир, се два роди формального відношення до себе держав, які беруться нормувати міждержавне право.
Такий стан рішучої переваги формального права над матеряльним се первісна стадія права взагалі[3]). Всупереч льоґіці, для якої формальне процесове право се тільки шлях для боротьби за здійсненнє постанов матеряльного права, в історичній дійсности власне процесове право випередило матеряльне. Спосіб „доходити права“ був улаштований скорше, як само се право. І в такому власне періоді находиться сьогодня міждержавне право. Воно приписує державам, як з формального боку мають вони поводитися супроти других у війні та мирі, про теж, що власне в міждержавних взаєминах признається слушним, основаним на праві — міждержавне право мовчить. І в сьому власне не тільки доказ його історичної молодости, але також і його принціпіяльна недостача й одна з практичних причин його слабости. Трудности, з якими зустрічається думка про вирішуваннє міждержавних спорів міждержавними судами, пливуть, побіч инших жерел, безперечно також із сеї недостачі. Майбутній присуд, для якого немає ніякої
