чуттє солідарности з поневоленими клясами других націй, передовсім пануючої, є все до певної міри паралізоване. Крім сього не без значіння й сей момент, що відносини поневоленої нації до держави, порівнюючи з відношеннєм пануючої нації, тільки посереднє. Поневолена кляса пануючої нації бореться з пануючою клясою безпосередньо за володіннє державою. Поневолена кляса поневоленої нації не веде політичної клясової боротьби проти пануючої кляси власної нації, бо ся остання не є пануючою політично. Поневолена кляса поневоленої нації навіть побідивши в клясовій боротьбі не стане пануючою, бо остане далі поневоленою національно і навпаки. Свідомість сього відбивається сильно на всіх думках та стремліннях кляс, що поневолені не тільки соціяльно, а також національно. Великі питання визвольної клясової боротьби не мають для них того безпосереднього практичного інтересу, який звязаний з практичною можливістю переводити в життє передумане. Безперечно, в звязку з сим моментом остає обставина, що в емансіпаційній боротьбі світового пролєтаріяту передову ролю грали досі виключно пролєтарські партії пануючих націй: в їх руках лежав досі все як ідеольоґічний так практично політичний провід пролєтарського руху. Пролєтаріят поневолених націй не вносить в загальний рух того, що мігби внести коли не находивсяб в положенню також і національно поневоленої кляси. Врешті, ріжниця і в тому, що визволеннє з під національно гнету технічно є много лекше та простіше як визволеннє соціяльне. Для нього не треба так глибоких і так всесторонніх процесів, які необхідні для ліквідації клясового суспільства, котра не може відбутися без основних економичних, правових, культурних та психичних змін. Порівнюючи можна перевести ліквідацію національного поневолення далеко лекше та простіщими, незложеними засобами, змінами в самому тільки державному механізмі.
Усе те доводить до заключення, що зовсім помилковим булоб відкладати вирішеннє національного питання до часу аж по розвязці „суспільного“ питання та в розумінню ухилення поневолення кляси клясою. Помилкою є думати, що з розвязкою останнього, національне питаннє вирішиться і розвяжеться само собою. Воно мусить бути вирішеним, як кожде инше, шляхом спеціяльної проґрами та переведення її в життє. А що його розвязка лекша, як здійсненне проґрами „соціяльної“ (в вущому значінню) емансіпації, що далі невирішеннє його спиняє сю останню, то треба признати національне питаннє, питаннєм невідкладним, питаннєм дня.
Одинокою доцільною та повною розвязкою його є націоналізація держави, чи удержавненнє нації. Обі мусять зійтися з собою, орґанізм нації і механізм держави, державна спілка і національна спільнота.
