являються щодо нації. Приймаючи істотний звязок поміж нацією й державою, требаб приняти, що тенденція розвою йде в обох рівнобіжно: коли виявиться, що історичний розвій іде в напрямі творення більших держав на місце більшого числа менших, тоді ймовірно й в области націй ішовби подібний розвій. Таку тенденцію щодо держав приймає Челлєн як безсумнівну. “Чим більше організується землю, тим більше мусять приходити до значіння широкі области в формі держав, а чим більше наростають великі держави, тим нище мусять падати в курсі менші“. “Що історія світу дійсно ставить чимраз більші вимоги щодо областей, можна се пізнати найясніще по тому, як чергуються передові торговельні потуги: Венеція, город; Голяндія, країна дельти; Анґлія, держава острову — а на їх місці Трайчке вже перед сорока роками, а Ґледстон перед трийцятьми бачив ідучи на чолі Зєдинені Держави, частину світа“[1]).
Виходилоб, що справді розвій веде до поглочення малих держав великими, аж до універсальної монархії, але сей погляд не зовсім вірний. Оскільки він говорить про передову ролю в світовій політиці, то констатує він тільки сю правду, що її підставою є сила держави, для якої простір має иноді рішаюче значіннє. Ся правда стара й старі теж її історичні прояви. Натомість коли питати, який тип держави стає переважати в світі держав, то приходиться стрінутись з двома противними тенденціями. З одного боку, виникли справді, на місце численних менших держав, великі державні твори. Так було в Іспанії, Франції, Анґлії (Анґлія і Шкоція), Італії, на північному сході Европи і в Німеччині: сим шляхом виникла вся сучасна система европейських держав, що поставила на місце численних малих, навіть городських держав, держави значно більші, як чисельно переважаючий та пануючий державний тип. Зате з другого боку, бачимо на протязі останніх століть розпад римської імперії німецького народу, в якій за Карла V “не заходило сонце“; далі розпад турецької держави, а в останні роки розпад Росії та Австро-Угорщини. Про сі розпади рішав в останній інстанції все національний принціп таксамо, як був він рішаючим для попередньозгаданої тенденції[2]). Одно й друге приводить до заключення, що змінився чинник, який рішав про творення держав. Монархічний принціп, який колись творив їх зовсім свобідно, не оглядаючися на волю “народів“, відограв вже свою ролю. Його місце як творчого чинника зайняла нація. Се значить з одного боку, коли не край, то бодай трудність для беззглядної державної експанзії: вона мусить спинятися
