межами[1]). Німеччина числила 7 1/2 ненімецького населення в своїх межах, а 40 % усіх Німців оставало поза кордоном[2]).
Анґлія представляла подвійну картину залежно від того, чи брати під розвагу тільки европейську її частину, чи всю імперію. Перша виказувала 11 % з лишком неанґлійського населення, імперія 20 — 25 %[3]). Сполучені Держави Північної Америки числили в своїх межах 25 1/2 % неамериканського населення, коли признати, що потомки пришельців американізуються в другому поколінню[4]). Врешті в межах Япану жило 25 % чужинців (Кореанців та Китайців)[5]).
Оскільки йде про питаннє, поставлене на вступі сього уступу, треба наведені числа сильно змодифікувати. Обняті наведеними відсотками чужонаціональні частини державного населення живуть у великій мірі компактними масами, так що відповідне проведеннє державних меж моглоб значно обнизити ступінь національномішаного характеру держав. Так пр. мається діло щодо Ірляндців та Кореанців. Але се поправилоб тільки відносини в одній з держав — зате в державі визволеної нації, пр. в Ірляндії мусівби залишитися якийсь, можливо навіть значний процент чужонаціонального елєменту. Треба отже признати, що територіяльне розмеженнє поміж націями, яке не оставлялоб місця для істнування національних меншостей, немислиме. Воно нездійсниме практично як з огляду на істнуючи відносини національного населення, на істнуючи національно мішані території, так і на переселюваннє населення, дякуючи якому відносини населення постійно зміняються. Навіть при найбільш доцільному та зручному веденню границь, остануть частини населення поза областю власної нації.
Се обставина, з якою треба помиритися. Але вона не може бути арґументом проти самого принціпу, який домагається творення національних держав. Неминучість істнування національних меншостей зачіпає безпосередньо тільки ті частини нації, яким судилося остати поза межами власної національної держави. Але справа національної держави се справа нації як цілости, а не поодиноких її частин. Се національна спільнота як цілість вимагає для себе держави, як необхідного для себе доповнення. Супроти сього “права“ нації має справа доцільного проведення меж другорядне значіннє. Порівнюючи вона тратить принціпіяльний характер і стає питаннєм наскрізь практичним.
