ного теоретичного думання виникла ся “communis opinio“. Вона є доказом того, що фактичні сили демократії зросли настільки, що вже не можна ними нехтувати. “Сьогодня не можна уявити собі панованнє (imperium) без народности, але не можна теж подумати і народностей без пановання. Обоє належать до себе як сонце та земля, або як механичність і орґаничність, як мужеськість та жіночість, або як фізика та химія[1]).
Конкретно стремліннє до злиття держави з нацією звертається проти двох проявів: проти многонаціональности держави та проти многодержавности нації. В першому випадку розходиться про національне визволеннє, в другому, про національне зєдиненнє. Оба сі прямування зрозумілі тільки тоді, коли бачимо в нації самостійну понадодиничну особовість, спільноту одушевлену бажаннєм політичної самостійности. І так в першому випадку, в многонаціональній державі основою на якій виростає національне змаганнє до самостійности є все неможливість та безвиглядність для даної нації заволодіти державою. Так в австроугорській монархії Німці не проявляли центріфугальних тенденцій дякуючи особливим умовинам, що позволили їм бути пануючою нацією в державі, хотя вони не представляли в ній абсолютної більшости[2]). Щодо Мадярів, то находилися вони в подібному до Німців положенню і були теж пануючою нацією по тому боці Лєйти, берегли теж заздро своєї державної самостійности, не зриваючи звязку з цілостю монархії. Зате всі другі нації були настроєні або явно, або тайно ірредентистично. Тільки нерозвитість національна або практичні мотиви політичної тактики, практична неможливість здійснити самостійницькі ідеали здержувала їх від явних в сьому напрямі виступів — колиж велика війна змінила нагло фактичні відносини, центріфуґальна сила національного принціпу проявилася нестримно. В Бельґії дві “неготові“ нації борються з собою в межах одної держави. Коли ся боротьба не набрала у жодної з них антідержавного характеру, то се безперечно треба приписати обставині, що між обома націями мається більш-менш рівновага сил та що кожда з них субєктивно уважає можливим для себе заволодіннє державою, а на всякий випадок не бачить серйозної небезпеки для своєї коли не формальної то дійсної самостійности[3]). Але в кождому випадку в многонаціональній державі намагаються її нації, оскільки не є пануючими, розмежуватися політично між собою, в формі якоїнебудь автономії, адміністрацїйного поділу і т. д. найти
