У тім краю, відкіль весна нам перші вісті шле.
Була собі вдова одна — Нанана Боселе.
Дві дівчинки росло при ній і ще дитя мале.
І кажуть люди, що вдова поставила свій двір
Коло дороги, де блукав і кочовик і звір,
І що двора не прихищав ні тин, ні частокіл,
Нанана смілива була і певна власних сил.
От сталося, пішла вона у гай по вітролом,
Аж до оселі слон бреде, виляючи хвостом,
Неначе скирта лугова, оперта на стовпи.
Від човгання незграбних ніг здвигаються степи.
„Які дівчатка чарівні! — зітхнув він: — Ох-ох-ох!
Одна чорнява, друга ні, та що? Я з'їм обох!“
І проковтнув обох дівчат, лишив мале дитя.
Та й геть пішов. Напасник звик чинити щохотя.
