Мене сестра-підступниця згубила,
Ніж сонному у серденько встромила“.
Старий нахмурив брови кострубаті:
„Ну що ж? Нехай заграє і вона!“
Усі замовкли; тихо стало в хаті.
Тоді Оленка, біла як стіна,
Страхаючись, бере сопілку в руки,
До уст підносить, та бліді уста
Не слухають її — і рвуться звуки,
І трудно журний поспів вироста.
„Помалу-малу, душогубко, грай,
Да не врази мого ти серця вкрай,
Це ж ти мене, злочиннице, згубила,
Ніж сонному у серденько встромила,
Як ми по ягоди ходили в гай“.
Оленка дудку кидає, долоню
Кладе на очі і стоїть німа.
„Бодай же ти була пропала, доню!
Бодай зайшла, де круча і строма“.
