На другий ранок рушили в дорогу
І впало їм іти через село,
Де жив Оленчин батько. У старого
І ночувати стали. Річ за річ —
Сказали про сопілочку. Прожогом,
Як нестяменна, кинулась на піч
Бліда Оленка. А старий мовляє:
„І віриться, і віри не пойму.
Ось дайте но я сам заграю“. Грає,
А дудочка одказує йому:
„Помалу, батечку, помалу грай,
Да не врази мого ти серця вкрай.
Мене сестра-невірниця згубила,
Ніж сонному у серденько встромила“.
Кінчив — і очі повняться сльозами,
А мати просить: „Дай же і мені“.
Взяла, дихнула жовтими устами,
І знов квилять ті звуки жалібні.
„Поволі, матінко, поволі грай,
Да не врази мого ти серця вкрай,
