ЗИМОВИЙ ДІЯЛОҐ.
Старий.
Як страшно бє метїль і завиває вітер!
Навряд, чи хто-б посьмів в таку негоду
Покинути село і теплу хату
І душу звірити сїй лютій заверюсї!
А ми блукаєм тут у двох з тобою
І не лякає нас страшенна хуга,
Що наче зважилась і нас пожерти
І заморозити усе живе,
Розвіять, рознести усяке житло
І з людних сел руїни поробить…
Ти змерз, Петрусю? На мою кирею!
Молодий.
Та ви й самі цоко́чете зубами
І труситесь од холоду.
Старий.
О, нї,
То не од холоду трясусь я, сину!
То так душа моя тремтить
І тїло все трясти ся заставляє;
Та й зуби цокотять не од морозу…
Коли я чую хуги завивання,
Коли реве і виє навкруги,
Здаєть ся, в тім я завиваннї чую
Душі моєї жаль і плач великий
По страченій даремно молодо́сти, —
По силах, кинутих на марну працю
Без пользи людям і собі само́му.
Прислухайсь: то душа моя голосить
По всїм, що вже на віки поховала.
А поховала так вона багато,
Що чи й зосталось в нїй тепер що небудь.
