обличчі і, не даючи скінчити гостеві, він сказав голосно на всю хату:
— „А, ви не знаєте моєї жінки…? Ну, то дивіться там” — і показав рукою в куток, де сиділи дами. — Котра там найпоганіша, та й моя”.
Наче грім гримнув у хату. Промовець заметлявся — чисто втратив вироблений вигляд, а обличча йому потяглося, інші гості теж остовпіли. Всі почували себе збентежено, а пан Андрій, мов нічого й не трапилося, узяв панича за руку й повів, знайомити з Олимпіядою Остапівною. Вона-ж збентежена та вся червона від сорому, ледве стямилася підвестися та не могла здумати, що й казати гостеві на його привитання.
А пан Андрій одразу повеселішав, так наче він заспокоїв себе цією витівкою. Зробився особливо привітним та до кінця празника не вгавав, розвеселюючи гостей жартами та сміховинками.
Того ж року старша пан-Андрієва дочка скінчила інститут. Почали були й женихи заглядати, та пан Андрій швидко їх повіднаджував. Його ображала сама думка, що до його дочки залицяються. Йому було неприємно помічати, коли вона бадьорилася та веселішала в товаристві паничів і веселіше, ніж звичайно, гомоніла до когось із них. А вжеж, дівчині треба йти заміж, із тим уже нічого не вдієш, хоч воно й муляє… Та вже, коли йтиме, хай би йшла не по охоті, без тієї дурної любови. Так, щоб батьки засватили чи що… бо з тієї любови ніколи добра не буває, тай бридко дивитися на закохану дівчину.
