ветха вже, баба Онися, що колись доглядала його, як був він хлопчиком, та хазяйка Параска Корніївна. Та й Параска Корніївна не знала й сама, чи дужче журиться вона паном, чи своєю долею. Часом робилося їм тяжко жаль пана, часом поривав такий жаль до себе, що забувалася вона й за пана й за все у світі. Справді було їй чого жаліти себе, бо була вона у Гречки не тільки за хазяйку, а ще мала від нього троє дітей.
Жила вона з ним уже давно. Минуло вже років з пятнацять, як умерла в пана Івана жінка. Скоро тоді ж таки взяв він собі за хазяйку Параску Корніївну. Було їй тоді з вісімнацять років, була вона вбога сирота, діяконівна, женихи не траплялися, треба було чимсь заробляти, от і пішла до вдівця за хазяйку, а там якось так сталося, що в них і до гріха дійшло. Наймаючи Параску Корніївну, пан Іван на те таки й важив, що так воно буде, а й Парасці Корніївні потроху воно на думку впадало… Трохи їй ніяково було спостерігати в собі такі думки, та заспокоювала вона себе, що ще може нічого й не станеться… а глибше десь у таємниці знов озивалося: ну то що, хоч би й так!? Я молода, гарна, він старий, може він зі мною й ожениться? А як і ні, я його до рук приберу!… Так не казалося, так тільки думалося, та де далі все частіше та принадніше ті думки прокидалися та все дужче розпалювали Параску Корніївну. А пан Іван, хоч і був уже дід, та нівроку гарний, поставний, веселий… Не наполягав він відразу з залицянками, так і зрідка вусом моргне, жартом зачепить… Дав їй час у думках розпалитися, а там якось ненароком так
